Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
То був знаменний час. Київські «гастролери» вперше в радянській літературі заявили, що нове письменницьке покоління полишило батожити свій власний народ, відмовилося назавжди від плаксивого й нудного національного мазохізму й вирушило на штурм ворожої фортеці. Література з бонни, сестри милосердя і бурсацького екзекутора стала враз на поріг державного будівництва.
Тож можна було сподіватися жорстокої реакції.
Опікував й представляв гостей Дмитро Павличко. Павличко мав уже таке право: він перший виступив проти існуючого порядку книжкою поезій «Правда кличе», а особливо сонетом про Торквемаду, в якому висвітлив із темряви тюрму, готову постійно зазивати до себе нових тюремщиків; Павличко був тяжко поранений морально – його книжку порізали, а він сам потрапив у неласку… Потім він знайде стежку, якою вийде з поля бою: та стежка не буде надто гонорова, але поет врятується і ще напише «Поєдинок», «Ти зрікся мови рідної», «У бібліотеці Леніна», і будуть ці та інші знамениті його твори читати сміливі декламатори на вечорах, і будуть у пошані схилятися перед автором вдячні читачі, та прийде час волі – і ті поетичні його шедеври відсунуться набік, і ніхто не захоче їх помічати, як не помічають двигунових поршнів, що виконали свою службу, а на капоті машини залишиться видною іржа брехні, і довго нею колотимуть водієві очі, хоч та іржа не заважала машині, в якій водно оновлювався мотор, без упину рухатися вперед.
Та хіба тільки Дмитро був грішний? Проламався, мов на льоду, не витримавши наруги, Іван Дзюба, але ж таки знайшов силу вибратися з каламуті – і все треба йому простити, забути за те, що зробив для нації: він її розбудив і виховав своїми мужніми творами, серед яких насамперед виділяється «Інтернаціоналізм чи русифікація?», а теж ціною свого гріха: таких людей породжує народ раз на століття в найкритичніший для себе час… «Задихав» один раз Леніним і Іван Драч, але ніхто інший, а він на чорнобильському з’їзді письменників 1986 року вибухнув промовою, в якій назвав імперську комуністичну систему злочинною, перший назвав, і та промова детонувала експлозію, яка й зруйнувала систему… І Микола Вінграновський, незважаючи на нинішню збайдужілість і аполітичність, залишається творцем новітньої поезії, якій і в нинішньому літературному процесі не знаю рівної.
Доля Леся Танюка, а особливо Алли Горської, була значно трагічнішою.
У той самий час, коли у Львові гастролювала знаменита літературна трійця, юний режисер Танюк і молода художниця Горська представляли в театрі ім. М. Заньковецької експлікацію вистави Миколи Куліша «Отак загинув Гуска». Як член художньої ради театру я був присутній на цій процедурі. Над київськими гастролерами вже почали розправлятися власть імущі: викликали на килимки, примушували каятися, обіцяли посади й міжнародні поїздки, а Лесь із Аллою ще пробували у Львові повернути до життя виклятого й забутого Миколу Куліша не найкращою його п’єсою. Актори театру зацікавилася молодим режисером, славетний Доміан Козачковський, який працював колись в театрі Леся Курбаса, говорив про Танюка як про талановитого послідовника геніального режисера; модерне художнє оформлення вистави – після набридливих соняшників, тинів і глечиків на кіллях – вражало несподіваними узагальнюючими формами, актори розбирали ролі, готуючись до репетицій.
Партійні чиновники довго не знали, як позбутися зі Львова небажаних театралів, та допоміг їм – свідомо чи несвідомо – професор Семен Шаховський: він якось поквапливо, ніби виконував чиюсь волю, зорганізував зустріч студентів з Лесем Танюком і Аллою Горською в актовій залі Львівського університету, і ми вважали цей захід нерозумною акцією або ж провокацією.
Лесь Танюк говорив тоді на зустрічі про репресованого Курбаса. Цього було досить, щоб виставу «Отак загинув Гуска» зняли з репертуару, Танюка ж і Аллу Горську видворили із Львова, Клуб творчої молоді у Києві був розгромлений; Лесь Танюк з вовчим білетом виїжджає до Москви, де за двадцять років праці зробив десятки вистав, проте національного українського театру, що було заповітною його мрією, створити не мав можливості, і ми тепер його знаємо більше як громадського діяча, а не режисера. Аллу ж Горську по-звірячому вбили партійні найманці. Її знайшли мертвою в підвалі.
Почався наступ реакції на українську культуру. Вмирає побитий в темряві злодіями і від того побиття вражений білокрів’ям геніальний Василь Симоненко. Зачиняється у своїй квартирі і не спілкується з людьми Ліна Костенко. Набуває академічних знань у своїй квартирі-бібліотеці Валерій Шевчук – його ніде не друкують, один лише я правдами і неправдами просуваю окремі його новели в «Жовтні». Виростає безкомпромісний і вельми егоцентричний Володимир Дрозд. Його смілива повість «Маслини» стає літературною подією і зазнає партійного погрому. Знамениту новелу В. Дрозда «Білий кінь Шептало», в якій показано, як чистий кінь, не витримавши своєї винятковості, сам вимазується в болото, щоб стати подібним до інших, а тоді його, присмиреного, заганяють у стійло, теж друкую в «Жовтні» під маскою анімалістичного жанру. Мою хитрість розкушено – «Жовтневі» вчинено черговий погром. Без упину працює визначний стиліст Євген Гуцало, який після розносу його знаменитої повісті «Мертва зона» вдається до сільської тематики й весь час повторюється в ній. Врешті з’являється на літературному видноколі молодший брат Григорія Тютюнника Григір, і з його іменем починається новий етап, а ще відчутніше – нова атмосфера в літературі.
Ми з Романом Кудликом працюємо в «Жовтні», і нас поки що тільки двоє в компанії. Та ні – нас більше: міцніє критик Микола Ільницький, дебютує в «Жовтні» Дмитро Герасимчук, знялася в піднебесся, мов білий лебідь, поезія Богдана Стельмаха – все це один гурт, всі ми однодумці, проте довкола нас з Кудликом створюється замкнуте коло. Він публікує поему «Зелені радощі трави», за що зазнає жорстокої критики, я отримую своє
