Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Та не минуло й півтора року, як за розпорядженням самого Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука робітники поночі винесли вождя ногами вперед, і не зарадив цьому навіть тодішній керівник «групи 239», а нинішній голова Соціалістичної партії України Олександр Мороз, який погрожував, що Леніна винесуть тільки через його труп. Одного прекрасного ранку ми на превелику свою втіху побачили нішу порожньою, а Мороз, живий і здоровий, спокійно сидів у своєму депутатському кріслі.

16 липня 1990 року, після проголошення Декларації про державний суверенітет України, група депутатів з Народної Ради внесла до сесійного залу принесене людьми, які пікетували будинок Верховної Ради, жовто-блакитне полотнище, і кримські делегати, найлютіші українофоби в депутатському корпусі, кинулися шматувати прапор. Почалася штовханина, яка б напевне закінчилася кривавою бійкою, якби на це не прибіг Перший заступник Голови Верховної Ради Іван Плющ, який уміє зберігати рівновагу в найскрутніших ситуаціях: він відібрав від роз’юшених депутатів полотнище, дбайливо склав його і заховав у столі президії. А через рік з тижнями це саме полотнище було підняте над дахом Верховної Ради як державний прапор України.

На Першій сесії депутат генерал Тулубко виступив з промовою, в якій образливо дорікнув полковникові Вілену Мартиросяну за проукраїнські симпатії, порадивши йому забратися геть до Вірменії, – і ми, опозиціонери, дружно стягли генерала з трибуни. А на П’ятій сесії під час обговорення військового питання генерал Тулубко висловився за створення міцної української армії, закликавши при тому не вивозити з України ядерної зброї, бо це ослабить її обороноздатність, і, супроводжуваний нашими ж лункими оплесками, гордо зійшов з трибуни.

Перший секретар ЦК КПУ депутат Станіслав Гуренко користувався персональним літаком аж до Третьої сесії включно і мав право робити зухвалі зауваження самому Голові Верховної Ради. Нині ж – щасливий, що не довелося розділити долю з Янаєвим у «Матросской тишине», – сидить Гуренко на своєму місці тихо, мов миша під мітлою.

На Другій сесії ми мали честь вітати в залі Верховної Ради прем’єр-міністра Великої Британії – залізну – і я додав би – нахабну леді Маргарет Тетчер. Дмитро Павличко запитав високу гостю, як вона ставиться до участі України в Товаристві європейських держав, і під регіт та бурхливі оплески партократів отримав відповідь, яка пролунала дзвінким ляпасом усій нашій нації: «Я не веду окремих розмов з Квебеком або Каліфорнією». Напевне, сьогодні, коли в Києві відкрито посольство Великої Британії, екс-прем’єр Тетчер не посміла б вимовити подібних слів, побоюючись бути видвореною з Української держави.

У листопаді 1990 року наш парламент відвідав найвищий гість Росії, який тоді ще бавився в демократію, президент Борис Єльцин. Він підходив до людей, які стояли на площі перед Верховною Радою під синьо-жовтими прапорами, вітався, розмовляв, а йому дружно вигукували: «Слава!» Партократи навіть не зволили підвестися з місць, коли він зайшов до сесійного залу, на знак протесту проти його відвертої підтримки української демократії… Ну а сьогодні в особі Єльцина маємо прихованого ворога нашої незалежності. Воістину мав рацію Володимир Винниченко, коли говорив, що московська демократія закінчується там, де починається українська суверенність.

На перших сесіях депутати, які здобули собі реноме борців на багатолюдних мітингах, буквально не відходили від мікрофонів, ганьблячи на чому світ большевизм, а нині, коли фраза «комуністична партія злочинна» стала вже банальною, їх зовсім не стало видно в сесійному залі, бо настала пора тяжко працювати над законами і минула мода на мітингові гасла. До речі, найпалкіші мітинговці завжди нагадували мені тих фанатиків футболу, які на цьому виді спорту не зовсім добре визнаються.

Якщо не брати до уваги парламентських баталій за українську символіку, то може скластися враження, що з колишніми партократами в парламенті сталася нині дивна метаморфоза: майже всі одностайно виступають від імені неньки України. Ми були б раді з такого явища, якби не лякала нас відсутність будь-яких принципів у колишніх комуністів, ідейною платформою для яких служили тільки кон’юнктурщина і вірність коритові. Саме через це й провалився комунізм у всьому світі: марксистсько-лєнінська ідеологія – надумана, штучна й протиприродна – не витворила традицій, за які люди готові йти на муки і смерть.

Ось які зміни зайшли в нашому парламенті за два роки! Один лише депутат Хмара не змінився: з причин гіпертрофованого патріотизму й політичної сліпоти він і далі припускається у своїй діяльності тих самих промахів. Рік тому встряг у хлоп’ячий конфлікт у підземному переході, надовго зробивши Народну Раду своєю заложницею, позбавивши її можливості політично працювати; недавно ж поїхав з бригадою екстремістів у Севастополь «посадити, – як він висловився, – Касатонова на парашу» й спричинився до того, що, обурені безпардонністю Хмари, навіть ті кримчани, які ніколи й не мріяли про незалежність Криму, поставили свої підписи за проведення референдуму, і за п’ять днів набралось їх вісімдесят тисяч. А нині розколов Українську республіканську партію. Слава Хмарі!

Та найважливіше, що сталося за дворічний період роботи парламенту України, – розпад московсько-більшовицької імперії без війни і насильства, без крові і голоду. Ця подія ще не повністю оцінена народом, який начебто вмить забув, що іще вчора люди мусили боязко оглядатися, чи їх не підслуховують кагебісти, що так недавно ніхто нікому не міг гарантувати свободи, а нині цього нема, нема! Чому ти такий забудькуватий, народе? Трохи стало сутужніше – і вже хтось там плаче за большевизмом і не боїться Божої кари!

Немала, якщо не головна, заслуга в тому, що диявольська система більше не існує, – нашої Народної Ради. Вона проголосила Акт Незалежності України, а без України, звісно, ніякий – старий чи оновлений – союз, СНД чи якась там інша прихована імперська структура існувати не може.

Благослови, душе моя, Господа за те, що приклав я до цього святого чину руку…

Тепер ми вийшли на новий етап боротьби уже не з більшовиками, а з російським імперіалізмом. Мені завжди здавалося, що СРСР