Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

конатиме у великій крові, яку проллє за комуністичні ідеали. Дурниці! Росія скинула з себе комуністичну шкуру, як вуж. А вже під нею ми побачили справжній імперський організм, і нерви, і отруту. Боюся, що цей вуж без крові не сконає. Не дай, Боже, – і проллється вона, поки російський народ сам не переконається в облудності своєї месіанської ідеї, поки не увійде у свою історичну землю, занехаяну, незорану, і, працюючи на ній, переміниться з імперської, зненавидженої усім світом нації в нормальну, людяну, демократичну.

Яка ж була моя роль у роботі українського парламенту, яку лінію проводив я, що конкретного зробив, на кого зумів вплинути, кому допоміг, чим прислужився Україні?

Ніколи й не думав, що зважуся коли-небудь взяти на себе депутатські обов’язки. Ні амбіцій таких, ні бажань найвищих висот в мене ніколи не було. Я – жрець літератури й культури, і нічого, крім літературно-культурної праці, не вмію. Політика – не моя справа. Та коли і література, і мова, і національна культура стали політичними категоріями, то не личило мені стояти осторонь від політики: я переступив свій рубікон ше тоді, коли погодився очолити Товариство української мови. Тож, коли прийшли до мене дрогобичани просити, щоб я – якщо вважаю себе патріотом – дав згоду балотуватися кандидатом в народні депутати до Верховної Ради України, – навіть не опирався. Настав час залишати свої кабінети і йти на передній край боротьби за незалежність.

Мене обрали абсолютною більшістю голосів, і я пишався цим.

Та коли схлинула мітингова ейфорія, коли ми вже вибороли й сформували Народну Раду в парламенті, я зовсім розгубився, сягнувши думкою п’ятьма роками вперед й усвідомивши, що за цей час зовсім дискваліфікуюся як письменник.

Мені стало страшно, я був у розпачі: адже ще не закінчив свого циклу історичних романів, «Орду» тільки-но задумав…. Хто це зробить за мене, коли часу для письменницької праці не передбачалося ні хвилини?

Роман «Орда». Навіть не роман – покаянна молитва за Україну. Так і назвав твір – псалом. Як же народилася ідея твору?

За рік до виборів в український парламент відбулися вибори до Верховної Ради СРСР. Мабуть, ніхто з кандидатів не плекав ілюзій, що зможе, якщо буде обраний до всесоюзного парламенту, проводити в ньому українську лінію. Ми потім побачили, як загубилися серед зграї більшовицьких демагогів і знахабнілих російських шовіністів Р. Федорів, Р. Братунь, І. Вакарчук, В. Яворівський і навіть Д. Павличко та Ю. Щербак. З українських депутатів могли отримати слово хіба що секретарі обкомів чи трактористи: депутатам демократичного блоку загородила дорогу до трибуни керівник української депутатської групи тодішній Голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко. Звісно, дала вона зелену вулицю хохлацькому перевертню Червонопиському, який втратив людську совість, напевне, ще в комсомольській ячейці, а здоров’я – в Афганістані. У своєму квадратовому мозку він мав запрограмовані по чотирьох кутах тільки чотири слова: Лєнін, партія, соціалізм, комунізм; депутат Червонописький і виголосив їх, стоячи за трибуною, мов фанатичка-кликуша, й на додаток вилив ківш бруду на академіка Сахарова, ставши фактично його вбивцею, а парламентська всесоюзна орда скандувала образливі вигуки на адресу великого правозахисника і вчинила овацію афганському головотесові, й довго продовжувався у великому кремлівському палаці навіжений шабаш, схожий на дикунське радіння дервішського ордена бекташів.

Кожен знав, що балотуватися до всесоюзного парламенту немає жодного сенсу, а все ж ми ставали кандидатами – з метою гальванізації суспільства під час передвиборної кампанії.

Мене висунув кандидатом у депутати до Верховної Ради СРСР колектив Інституту суспільних наук, а одним із моїх довірених осіб був літературознавець Любомир Сеник.

Партократи добре знали, що на виборах переможуть кандидати з демократичного блоку, тож задумали створити інститут передвиборних зборів, на які делегували з районів партійних бонз і найманців… так, так, делегованим виплачували певну суму грошей за те, щоб вони голосували проти кандидата-демократа; для них теж заготовлювали питання, і делегати на передвиборних зборах відчитували їх з карточок.

Питання були провокаційні і для кандидата образливі; мені, зокрема, радили зважити на мій похилий вік і замість до парламенту податися краще в лікарню (це при моєму здоров’ї!), пропонували продовжувати писати свої твори, а політику залишити компетентним, тобто партапаратникам, а директор Жовквівської птахофабрики В. Орищин заявив мені як голові Товариства української мови, що йому все одно, як той гастрономічний виріб називається – «колбаса» чи «ковбаса», тільки щоб її було достатньо в магазинах. «Ковбасники» тоді саме виходили на передову: кількома тижнями раніше на зустрічі з Горбачовим у Донецьку бригадир очисного забою О. Ляшок заявив глибокодумно: «Українською мовою можна було б і балакати, якби від того стало більше ковбаси». Кажуть, що після цього виступу з усієї України почали надходити на його адресу посилки з ліверною ковбасою.

Звісно, мене на передвиборних зборах відсіяли (з чого я був радий), проте свою агітаційну місію виконав: у заключному слові виголосив філіпіку проти шлункомислячих ковбасників, і диво: мені гаряче плескали ті самі люди, які голосували проти мене, забувши на мить, у кого і за що отримали срібняки.

Після зборів ми з Сеником повернули до кав’ярні, щоб трохи розвіятися. Любомир був тяжко пригнічений і не підтримував розмови, він весь час поглядав на мене своїми балухатими, стемнілими від обурення очима і мовив нарешті:

«Романе, напиши роман „Орда“».

За довгі роки праці в історичному жанрі до мене не раз зверталися читачі й друзі з пропозиціями взятися за ту чи іншу тему. Я відпекувався, часто й сердився – мовляв, тем багато і я сам собі їх вибираю, та деколи й прислухався (написати роман з часів Маркіяна Шашкевича нарадив мені історик Теодосій Стеблій, а про Миколу Гулака – Іван Драч), проте брався за підказану тему аж тоді, коли вона виносилася