Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Шановний читачу, оте «якання» стосується не тільки мене, таких було мільйони! І ще: один із читачів газети «Просвіта», де друкуються мої спогади, зауважив, що я начебто виправдовуюся. Аніскільки – пишу правду: так, як було. Всілякого було в моєму житті, і я не створюю собі імідж непомильного янгола…

Мною повсюдно стали заопікуватися сексоти. Їх було так багато, як мух на гнойовищі, і я не можу й досі збагнути, де їх стільки набирали: були ідейні стукачі, були й куплені, а найбільше шантажованих – і саме через це я протестую нині проти оприлюднення кагебістських архівів: це спородило б новий спалах недовіри, а то й терору – хай люди працюють, а діти не мають сорому за батьків. На помсті демократичної України ніколи не збудуємо.

Ті сексоти з’являлися повсюдно, мов із-під землі, – в буфетах, кнайпах, ресторанах, – як тільки я кудись заходив з компанією. Сексот сідав за сусідній столик, до якого офіціантка більше нікого не допускала, приносила йому однотипний раціон (яка жеброта!) – кухоль пива й салат з оселедцем; він наставляв до нас вухо й слухав, а коли хтось із компанії починав з нього глузувати (одному якось напідпитку я проколов пальцем газету, якою він по-шпигунськи шаблонно від нас заслонився), сексот зникав, але за мить за тим самим столиком сидів уже інший… У тісних кнайпах стукачі буквально заглядали в наші чарки, безцеремонно втручалися в розмову, а коли ми котрогось і відганяли – той не ображався і відходив, проте в іншому шинку, в який ми заходили, «козу водячи», мали вже свіженьких.

Сексоти телефонували мені на роботу й додому, мовляв, вийди, треба поговорити, вони приходили до мене на квартиру й удавали з себе щирих українських патріотів, покликалися, щоб завоювати довіру, на найавторитетніших людей, підробляли записки – наприклад, від Івана Макаровича Гончара, в якій було нібито ним самим написано: «Прийміть цього гостя, як мене самого».

Я знав одного провокатора, який увійшов у компанію львівських дисидентів: до багатьох з них я заходив на квартири, і в когось там познайомили мене з якимось Семашовим – «своїм у дошку хлопцем». Я бачив того «хлопця» теж у буфеті Львівського театру ім. М. Заньковецької в компанії акторів, зустрічався він мені на вулиці й завжди зупиняв на розмову – такий вродливий, з бездоганними манерами інтелектуал. Я йому не довіряв; зрештою, як виявилося потім, йому не довіряли й деякі дисиденти, підозрюючи, що це агент КГБ, й відповідно при ньому поводилися, та вже ніхто його – такого компанійського і чарівливого – позбутися з компанії не міг аж до перших арештів. Семашова, звісно, не посадили, і аж тоді він признався, що його заслали кагебісти у дисидентський стан, де він пройшов патріотичний вишкіл і сам став націоналістом. Йому не повірили, і він покінчив життя самогубством, вискочивши з вікна якогось там будинку… Так кажуть, проте мені важко в подібну версію повірити. Ймовірніше, хтось його викинув з вікна… Хоча я, якби був молодший, взяв би цю легенду як матеріал для психологічно-аналітичної новели…

Щоб духовно зламати опозиціонерів, які залишилися на волі, знешкодити їх страхом або спровокувати на скандал, що дав би підставу для кримінального звинувачення, кагебісти вдавалися й до фізичного терору. 1973 року у Львові смерчем пронеслися вечірні напади на письменників, художників, акторів. Були жорстоко побиті письменник Юрій Коваль, мистецтвознавець Микола Батіг, актор Володимир Глухий, не минула чаша сія і мене… До такого найпримітивнішого й моторошного засобу політичного впливу вдаються й нині московські агенти в Криму, Донбасі, Києві і Львові. Невідомі таті побили мало що не до смерті кримського депутата Колісниченка, який висловився за єдність Криму з Україною; в Донецьку на мирну демонстрацію українських гімназистів, які вимагали в міської ради відкриття хоча б ще однієї української школи, напали недавно гевали-спортсмени і покалічили дітей; у Львові серед білого дня невідомі і не спіймані бандити застрелили двох мистецтвознавців; в Києві убивці заклали вибухівку в квартирі талановитого журналіста, народного депутата України Вадима Бойка, і він живцем згорів…[2] Все це давно відомі московсько-більшовицькі методи боротьби з ідейними противниками.

Одного весняного дня 1973 року я після роботи запросив на вечерю Богдана Стельмаха, Володю Яворівського, Дмитра Герасимчука й Романа Кудлика. Йшли ми смерком, розмовляючи, до мене на «Гончарівку». Я й не отямився: біля самого мого будинку із кущів скверика налетіли на нас, немов шуліки, озброєні кастетами хлопчаки – мене першого вдарили по голові. Мої колеги відбилися від напасників, провели мене додому – я вилизувався два тижні від кастетної рани на тім’ї. Одужавши, відчув, як зневіра пітьмою заповзла в мою душу: більшовицькій чумі не буде кінця.

І почав готуватися до найгіршого. На Великдень поїхав попрощатися з рідним селом. Зайшов не дорогою, а з лісу від Пиконева, постояв над замшілим підземним озером, дослухаючись, чи не чутно великодніх дзвонів із затопленого монастиря: ні, не чутно дзвонів ані на землі, ані під землею – глухо! Потім добрався до свого рідного гаю, в якому виростав поганином, зупинився на галявині, де колись покарав корову, яка зайшла в шкоду, й ще раз покаявся за свою дитячу жорстокість: я люто бив її буком, а вона покірно стояла, приймаючи побої, і я враз побачив, як великі, людські сльози котяться з її очей, і тоді поклявся ніколи не кривдити слабшого за себе… Далі я подався стежиною до церкви, біля якої сумні дівчата без благовісного супроводу водили великодні гагілки, послухав ще раз «Воробінчика», «Ой цвіт калину ломить», «Зельмана», помолився на могилі батька, а на другий день попрощався з матір’ю і, висповіданий та очищений, вернувся до Львова.

Саме тоді я ходив на вечірню військову підготовку: у великодній вівторок мав скласти екзамен із стрільби з