Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Трапилася нагода, яку я вже один раз використовував. 1961 року, спраглий пізнати якнайбільше світу, записався у військовій комісії Спілки письменників на добровільне тримісячне військово-журналістське стажування в Далекосхідному окрузі, і при тій нагоді – на бойових кораблях – я обійшов усе далекосхідне побережжя від Владивостока через Сахалін і Камчатку – до Чукотки… Тепер записався на таке ж стажування в Туркестанський військовий округ і незабаром опинився в Ташкенті.
О ті мандрівки! Чи є щось таке захопливе, як подорожі по світу? Я хотів би написати книгу подорожніх вражень, бо з’їздив багато світу, але кого такою оповіддю здивував би, коли нині мандрують усі хто хоче, а найбільше ті, які нічого довкола, крім супермаркетів, не бачать? А що мені запам’яталося, може, і я такий самий?
Ба ні. Я приніс із кожної подорожі по мішку вражень і можу зараз, після багатьох років, відшукати в кожному одну хоча б мить, яка навіки вросла у пам’ять і тішить, і пестить донині душу.
Я міг би детально описати момент сторопіння й розгубленості, коли, перебуваючи на Камчатці, вибрався на Авачинську сопку і, осягнувши зором безмежне море кряжів, збагнув серцем велич і жорстоку підступність простору – ту неосяжну віддаль до мого дому, яку без допомоги техніки ніяк не здолав би; позбавлений її, ніколи в житті більше не побачив би своєї донечки Наталі, якій було тоді два рочки, і це було б смерті подібне.
Болгарія уособилась для мене в застиглій і грізній ріці валунів, що спадає бурунами з гори Вітоші до самої Софії, – і рушила, рушила раптом та ріка, і покотилися валуни по світу пам’ятниками достойності: один покрив собою могилу Івана Базова, інший докотився до Мінська і опинився як знамення слави на місці спокою Володимира Короткевича, а де, по яких місцинах котиться мій і чи добіжить він до місця мого спочинку, чи вартий я того знаку, що символізує тривку, як гранітна брила, вічність?
Перебуваючи в Італії, я так хотів побачити Венецію, а мені випав маршрут до містечка Л’Аквілі поблизу Рима, де я мав провести конференцію з питань української літератури. Я мріяв про венеціанські канали, а мене підхопила крутою серпантиною дорога, що в дев’ять витків обсотала височенну гору, на якій італійці збудували собі Орлине Гніздо; та серпантина винесла мене до фортечного міста під саме небо в Апеннінах, і звідти я побачив – повірте мені – всю Італію у формі чобота!
Гай-гай, зумій тільки все те описати – яка то буде захоплююча книга! А таки напишу…
А в Узбекистані… Мене якось послав редактор окружної газети взяти матеріал у віддаленій, на відрогах Тянь-Шаню, військовій частині. Я заночував в аулі в одного гостинного виноградаря, ми довго сиділи за багатим дастарханом, потім полягали спати, і десь серед ночі розбудила мене до болю знайома пісня: то співали на чужому гірському безлюдді українські дівчата «Посіяла огірочки…» і я ще раз переконався, що Україна вічна, якщо її діти спроможні зберегти свій дух у такій далекій чужаниці!
Коли повернувся з Ташкента, у Львові зайшли деякі зміни. Комуністичні партократи, немов павуки у банці, періодично з’їдали один одного. Першого секретаря львівського обкому партії В. Куцевола, який колись урочисто клявся, що ніхто ніколи у світлий комуністичний дім не внесе більше такого «дерьма», як «Собор» і «Мальви», прогнали за втрату зв’язків із творчою інтелігенцією, а на його місце перевели з Івано-Франківська удільного князя Віктора Добрика, який ті зв’язки мав відновити.
В Івано-Франківську Добрик залишив по собі славу держиморди, адже кінофільм «Білий птах з чорною ознакою» був заборонений для демонстрування тільки в його області, проте у Львові заграв він «доброго царя»: на велелюдних зборах творчої інтелігенції закликав творців – вірних помічників комуністичної партії – до співпраці і оголосив ніби між іншим, чим шокував моїх переслідувачів (а найбільше завідуючого відділом культури В. Подольчака), що цькування Романа Іваничука було безпідставним і нині партія чекає від нього нових талановитих творів, які б прославили радянський народ.
Після цього міська рада вмить виділила мені прекрасну квартиру, Роман Федорів негайно взяв до друку в «Жовтень» мою повість «Місто», яку я закінчив писати у Ташкенті, заборона була знята, і я задумався, як маю реагувати на такі щедрі тістечка, тицьнуті мені під ніс після дворічного свисту нагайок.
Новелістика? Вичерпався в ліриці. Історичні романи? Не будуть їх друкувати. Писати про соціалістичні перетворення і зміни, які зайшли у психології людей за роки радянської влади? Вибачте, це вже цинізм…
Звичайно, історія – і більш нічого. У мене є своя програма, і я мушу її виконувати, користаючись з моментів, навіть якщо б усе мною написане залишалося й надалі у шухлядах.
Я ще не знав тоді, що за два роки вимушеного перепочинку втратив навик до збирання документального матеріалу з історії. Немає більшої радості, як сидіти за книгами у бібліотеках, але й немає більшої муки: ця праця виснажує, вона вимагає постійного вправляння – як спорт, і від неї відзвичаюватися не можна. В цьому я переконався потім, під час роботи над «Черленим вином».
Яку тему взяти? Але ж це не так просто – взяти, її на дорозі не знайдеш, тема сама повинна прийти до письменника…
Допоміг випадок. Дві сестри-красуні з Ходорова, Леся і Рома, які цікавилися мистецтвом і літературою, запросили мене до себе в гості. Там я ближче познайомився з молодими художниками Романом і Ольгою Безпалковими, які закінчували Художній
