Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

інститут і працювали над дипломною роботою – ставили у ще невідреставрованому Одеському замку кахляну піч з історичною геральдикою давньоукраїнських міст на кахлях. Вони запросили мене на захист, який мав приймати професор Григорій Логвин, автор ряду грунтовних монографій про історичні пам’ятки України.

Так пролягла моя мандрівка до віддаленого в нашій історії на цілих шість століть міста Олеська, в якому дивом уцілів на мергелевій горі красень замок, де й розпочався новий етап моєї творчої праці.

17

Одеський замок – одна з наймогутніших твердинь, що оперізували колись недоступним ланцюгом від Кам’янця до Кременця креси Галицько-Волинського князівства – впав під натиском польської інвазії останнім – 1431 року. Тоді й закінчився славний період русько-української незалежності, і аж донині – протягом п’яти з половиною століть – Україна відвойовувала самостійність, водно міняючи вогнепальну зброю на зброю мислі, яка не дала народові зденаціоналізуватися і як субстанція духовна, що не підлягає знищенню, весь час працювала на створення держави.

Тяжка то була наша дорога до свободи і в історії народів світу унікальна – мабуть, жоден інший народ, перебуваючи стільки часу в залежності, не зумів у боротьбі за виживання зберегти ідею державності; така ідея, готова кожної миті реалізуватися, могла втриматися при житті лише завдяки природному інтелектові нації, здатному розвиватися у найнесприятливіших умовах.

Це наше національне вміння моментально міняти вогнепальну зброю на духовну стало концепцією всього циклу моїх історичних романів, яких я мав на час першого знайомства з Олеськом два і в яких, можливо й підсвідомо для мене, чітко проступили контури ідеї «меча і мислі»; свідомо я почав реалізувати свою концепцію, з «Черленого вина» починаючи, у всіх наступних історичних романах і сьогодні можу всі дев’ять вишикувати в хронологічний ряд і спостерігати, як двигають вони на собі згадану концепцію з першої половини XV століття до нинішнього дня.

В Олеську, де наїздами працював я сім років, написав три романи: «Черлене вино» – про оборону останньої фортеці Галицько-Волинського князівства, «Манускрипт з вулиці Руської» – про народження нової зброї – мислі – в стінах Львівської братської школи і «Вода з каменю» – твір з часів Маркіяна Шашкевича.

Немає нічого кращого в світі за Одеський замок! На рівнині, що прослалася від підніжжя Вороняцького хребта, – до Підлисся, Юшковичів, Ожидова і Кутів, оточене довкіл схованими в густих садах присілками – Теребіжем, Циковом і Волуйками – стоїть низовинне містечко Олесько; збоку височить ніби людськими руками висипана гора – то залишок мергелевої породи, яку обмила від пісків колись повновода, а нині замшіла річка Ліберція, і не знає вона, як вибратися з торф’яної трясовини, щоб добратися до Бугу. На тій горі зіп’явся вежами до неба білий замок, збудований ще за часів Юрія Тройденовича, багато разів опісля перебудований, нищений пожежами і землетрусами, проте вцілілий і вже в наші дні врятований від прагматиків, які хотіли в замку розмістити туберкульозну лікарню і таки зіпсували навіки сусідній Підгорецький палацовий замок, врятований збирачем народних скарбів і цьому промислові фанатично відданим директором Львівської картинної галереї Борисом Возницьким.

Я завжди говорив, що Возницькому, який зі всього галицького регіону позбирав, рятуючи від неминучої загибелі в розвалених, відведених під склади, а то й наглухо закритих церквах і костелах, картини, ікони, дерев’яні скульптури, гобелени – сотні, тисячі їх! – і все це розмістив у маленькому галицькому Дуврі для огляду і гордощів за наш національний талант напоказ усьому світові, треба за життя пам’ятник поставити… А він, Борис Григорович, на старість – ні в чому не повинний – дочекався ганьби: вже за нашої незалежності спороджені більшовизмом мафіозі обікрали Олеський замок, а в самій картинній галереї у Львові серед білого дня застрелили мистецтвознавців Ярослава Волчака та Дмитра Шелеста – хай буде благословенна кров, пролита за національну культуру, і хай помщена буде.

Олеський ключ – закритий від ворожого колись боку Вороняцьким хребтом, який розігнав текучі води на північ і південь, і коли йти ним від Підлисецької Білої гори, оспіваної Маркіяном Шашкевичем, аж до Пліснеська, де «крахут врани на оболоні», й до Підгорецького замку, можна праворуч догледіти спрямовану в бік Білого Каменя лісову звірину стежку, яка стрімко збігає в глибоку, мов криниця, балку, на дні котрої розмістилося сховане від світу, але й славне на весь світ гончарями чорного палення село Гавареччина. Тут я знайшов для «Черленого вина» прототип гончаря Микити – славетного майстра Василя Архимовича – і завдяки йому прослідкував увесь процес палення горшків. Архимович став мені добрим другом, подарував на пам’ять чорні глечики, баранці, миски і близнята, а я йому – книжку, і він, прочитавши її потім, тихо тішився, впізнавши себе в моєму персонажі.

Давно я не бував на Вороняках. Мабуть, варто піти, а долає мене втома, я ще ніколи так тяжко не працював, як зараз, бо й задумане треба закінчити – час пізній. Іноді відчуваю, як віддаляється від мене моя Муза – може, лине вона у свій маєток за Олеськом і кличе мене туди? Може… Вона тоді вірно мені служила! Я не мусив шукати й вичікувати натхнення, воно ходило зі мною – Муза ходила зі мною, і разом слухали ми жайворонка, який не допустив колись до братнього кровопролиття в Одеську («Черлене вино»); і спостерігали з Вороняків заметене снігами Підлисся, до якого вели сліди Маркіяна, який вертався до батька з покаянням; і зривали разом з нею кетяги калини, що вродилися з крові оборонців Олеська на занурених нині у трясовину валах; і рожевого коня, якого колись спіймав новіцій Єзуїтської колегії Зиновій Хмельницький, бачили над кручею, – і за те, що я міг все це сприймати й узяти для себе як своє, я записав своїй Музі весь Олеський ключ у вічну власність – то що й дивного, якщо вона