Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Що то за причина, думаю собі, що я так звикався з місцями, в яких збирав матеріал для своїх творів, – вважав їх рідними? Чи то не кликав мене до них голос крові моїх предків? Чому підсвідомо полюбив у юності азербайджанську Гянджу – чи не тому, що там витав дух Миколи Гулака? Чому тремтить у мене серце на згадку про Бахчисарай – кров якої українки, що стала колись ханською жоною, кличе мене? В чийому образі ходить моя Муза в білій льолі Вороняками, чия кров озивається в ній? Хто розпростер лебедині крила над згарищем Батурина, чий поклик я заховав у тайнику своєї душі і не хочу, не можу віддати, бо моя видумана в «Орді» Лебедиця-валькірія обізвалася спорідненою зі мною кров’ю?

Послухайте, пане Валентине Оскоцький, московський космополіте, який колись започаткував цькування «Мальв», чи вже заговорив до вас голос вашої власної крові? Може, хоч тепер?.. Пам’ятаєте, як ви нещадно топталися по мені: «Такому биологическому голосу крови, который проповедуется в „Мальвах“ Р. Иванычука, не заменить социальную обусловленность героя». Як у вас справи: чи залишились ви й надалі соціальною особиною, враженою нігілістичним білокрів’ям, чи, може, все-таки заговорила нарешті у вас якась кров – ваша власна, яку ви так старанно приховували, ганебно соромлячись її, перед московським хлібодавцем?

А ви, предостойний гімнотворче Сергію Михалков! Пам’ятаєте свято 125-річчя від дня народження Івана Франка 1981 року: кінець серпня, а надворі безперервні холодні дощі. Ви приїхали, такий звичний до комфорту, з Москви до Дрогобича на ювілей, хочете проїхати машиною до Нагуєвичів (поруч з вами Павло Загребельний і Ростислав Братунь), а не можете: сотні тисяч людей під парасолями чвакають болотом у єдиній колоні, початок якої вже на половині дороги до Франкового села, а кінець ще у Дрогобичі, – йде український народ до свого Учителя. Ви ж, незадоволені, питаєте Загребельного:

«Кто это их организовал, как вы могли это сделать?»

«Ніхто їх не організував, – відказує роздратовано Павло Архипович, позираючи, як шофер викручує кермо, щоб якось обминути людей, – народ сам вийшов».

«А что это – голос крови?» – іронічно запитуєте ви.

«А що інше – що могло вигнати людей з хат у таку собачу погоду?!» – гарикнув Загребельний.

Як боялися нашого голосу крові всі до одного окупанти! Бо цей голос озивається тільки в державних націй, а державні нації страшні для завойовників навіть тоді, коли в боротьбі з ними програють.

…Професор Григорій Логвин, учений, який перший, мабуть, зігнорував у своїх працях антинаукову теорію «колиски трьох братніх народів», високо оцінив дипломну роботу молодих художників Романа й Ольги Безпалкових; ми колективно склали гумористичну поему про «Чудо-піч» – ця піч прикрашає перший експозиційний зал музею донині; гості й господарі на радощах забавлялися всю коротку літню ніч: наша молода компанія бавилася у привидів Одеського замку – цю ситуацію я потім використав у «Черленому вині».

Був серед нас і Борис Возницький, в якого я саме тоді попросив дозволу пожити якийсь час у замку. «Якийсь час» тривав багато років, і я безмежно вдячний Борисові Григоровичу за послугу: без його допомоги я не написав би цих трьох романів.

Мешкав я у кімнаті короля Яна III Собєського, де він буцімто народився, – на верхньому ярусі вежі, звідки видно Вороняцькі кряжі; так умовно назвав моє тимчасове помешкання Борис Возницький. А може, в цьому покої мешкав колись одеський староста Данилович, в якого начальником гарнізону служив Михайло Хмельницький; можливо, сюди заходив разом з батьком на рапорт малий Зиновій-Богдан? Одне слово, мені хотілося, щоб так було…

Вибитий з форми довгою перервою у праці над історичними творами, я тяжко працював над «Черленим вином», і тому в романі, який, зрештою, був добре сприйнятий читачем і навіть послужив основою для лібрето опери композитора Богдана Янівського «Одеська балада», так безбожно тяжить над автором фактичний матеріал.

Цілком розкутим почувався в роботі над романом «Манускрипт з вулиці Руської», де перейшов до теми «мислі». Можливо, мені легше роздумувати, ніж описувати батальні сцени, хто зна… Досить того, що з усіх своїх романів найбільше люблю саме цей: він не заданий, не запрограмований автором, він такий самий – цікавий, прояснений від темряви, містифікований, природний у трагедіях і коханні – як той час, коли наш народ, прозріваючи мислю, очікував народження вождя.

Містифікація мені настільки вдалася, що моя учителька – знаменитий український історик Олена Апанович – написала обуреного листа: «Якщо ви знаходите стародавній рукопис, то спочатку слід вдатися до вчених, а не розгортати його, щоб він у ваших руках зотлів». Олена Михайлівна щиро сміялася, коли я переконав її, що не знаходив жодного манускрипту – це всього лишень композиційний трюк.

Романом «Вода з каменю» закінчується моя «Одеська трилогія». Цього разу читач був менше вдоволений: він жадав від мене повнокровного образу Маркіяна Шашкевича, а я зосередився на зображенні стану суспільства, з якого він вийшов.

Та, мабуть, і не в цьому річ. Так само як тепер відчувається послаблення уваги до художньої літератури, так тоді читацька увага була гіпертрофована: від своїх авторів читачі часто вимагали більшого, ніж вони спроможні дати. Ми мусили компенсувати той відчутний для суспільства вакуум, що утворився на місці забороненої літератури, і не завжди могли це зробити. Нині ж, коли народ має змогу познайомитися з В. Винниченком, Б. Лепким, І. Багряним, В. Баркою, Є. Маланюком, коли він може вільно читати поезію В. Стуса й І. Калинця, відбувається закономірна переоцінка наших творів, і не всі вони витримують пробу нового часу. А тоді навіть твори Шевченка і Франка виходили в адаптованому вигляді, а тоді в наказовому порядку