Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

17 липня 1992 року.

Учора український народ мав відзначати перше свято своєї Незалежності: два роки тому на Першій сесії Верховної Ради УРСР була прийнята Декларація про державний суверенітет України.

А не відзначав. День Незалежності перемістився на 24 серпня, і ось за місяць Україна відсвяткує першу річницю Волі. Яке то буде свято – побачимо, але як показали вчорашні мітинги у Києві та Львові з приводу прийняття Декларації, – особливої ейфорії не передбачається.

Народ втомився…

Втомився? Від чого?! Не було ж ані війни, ані голоду – є нормальні нестачі, дорожнеча й непевність, як і повинно бути після розпаду імперії. Та ба: крах імперії відбувся безкровно, то й ціна волі менша рівно настільки, скільки б вартувала пролита за неї кров.

У певної частини народу виробилося з цієї причини споживацьке ставлення до своєї влади, яку я аж ніяк не намагаюся ідеалізувати. Мовляв, ви, депутати, нічого доброго не зробили, базікаєте собі в парламенті, ото іно що проголосили Україну, а коли ви її вже проголосили, то дайте нам на стіл усе готовеньке, ми нині стали гірше жити, ніж за большевиків, навіщо нам така Україна?

На вчорашньому мітингу перед оперним театром у Львові натовп вигукував «ганьба!» уже не комуністам, а заступникові представника Президента Юрієві Зимі, тому самому, який одним із перших став у ряд борців за національне відродження, взявши на себе нелегку функцію голови ради Товариства української мови «Просвіта». Вигукували йому ганьбу за те, що говорив він гірку правду про нинішнє економічне становище після більшовицького пограбування земних надр і людської моралі й не обіцяв людям манни небесної.

На вчорашньому мітингу натовп викрикував «Слава!» Степанові Хмарі, який, спекулюючи, як завжди, на інстинктах натовпу, закликав повалити нову владу. Ви чуєте – не зняти якогось чиновника або групу мафіозі, які, допавши до посад, розкрадають державу і розкладають людську мораль, а владу – місцеву і верховну! І ніхто не спитав його, що він пропонує побудувати на місці поваленої влади, хто має керувати молодою державою – рухівський люмп, який позавчора вигукував: «Геть комуністів!», а нині з таким самим ентузіазмом шельмує академіків і письменників, які й створили той РУХ, тільки не для мітингової демагогії, а для кропіткої державотворчої праці. Адже то він, люмпак, який не хоче працювати, псевдопатріот, якому досить гасла «слава Україні!», виходить нині на площі й заражає нігілізмом народ!.. Вміли ми пережити неволю, як же тяжко вчитися нам жити на свободі…

Я міг би після цього мітингу із скрухою сказати, що наш народ не дозрів до державності, та на щастя перед оперним театром стояли переважно ті – й не було їх надто багато, – які давно уже вибрали для своєї діяльності мітингові трибуни і завжди були готові все розвалювати, а будувати не те що не вміють, а й не хочуть; стояли тут переважно крикуни, які шаманськими вигуками «ганьба!» і «слава!» заспокоюють патріотичну сверблячку, прикривають своє лінивство і некомпетентність.

Більшість нашого народу, усвідомлюючи приналежність до своєї держави, не мітингує й не страйкує, а тяжко трудиться, і я вірю їм – будівничим нової України, які знають, що свобода здобувається солоним потом, що нова влада, не розваливши війною (слава Богу!) стару, чужу систему, мусить її освоювати, і зробити це набагато тяжче, ніж позбутися її з допомогою динаміту, – тому що разом із системою влада прийняла і її рушіїв, які – єдині – можуть пристосувати старі структури до нових умов, бо – компетентні; проте за ними тягнеться і їхній колишній стиль роботи, що не виключає корупції, хабарництва і злодійства.

Така реальність. Альтернатива цій реальності – війна, в якій ми, оточені з усіх боків сусідами, що то нині Україну визнають, а під час воєнного катаклізму можуть перестати визнавати, – програємо. А мусимо виграти – у терпеливій боротьбі за переємність чужої машини і її конверсію.

Систему ми прийняли чужу – це так. Але ж створювалася вона – хай і під примусом – руками українського народу і мусить бути віддана у ці самі руки. Де ж вони – ті руки? А зайняті при важелях, на пультах, за привідними пасами і чекають згори команди, бо звикли до неї, бо не мали де навчитися секретів ініціативи. А командує хто: за кермом сидить або непримиренний ворог України – колишній партократ з тризубцем на лацкані піджака – і віддає шкідливі для держави накази, або… або команди зовсім немає, бо мітинговий демагог, захопивши кермо, потермосив його, посіпав і, втямивши свою некомпетентність, покинув і вертається в любе своєму серцю і відповідне до його інтелекту політиканство, а його місце часто займає давно зачаєний мафіозі з п’ятої колони: прикрившись популістськими гаслами, він вершить свої чорні справи досконаліше, ніж до нього це робив більшовик.

Коли ж нарешті народ побачить тих справжніх державних фахівців, які поки що мовчки сидять за важелями, пультами і привідними пасами, чекаючи чиєїсь команди, і виберуть їх самих на командні пости?

Треба робити це негайно – на нових виборах до місцевих Рад. Поки не пізно, поки більшовики, які заховалися в підпілля, не звели над усією нашою державою свій саркофаг.

Саркофаг у Чорнобилі, на якому комуністи, збудувавши його, вивісили у свій час червоний прапор ніби з надмірних гордощів, що нечуваний подвиг вчинили, став символом прогнилої більшовицько-московської імперії.

Існувала вона довго – зовні показна, як і Чорнобильська АЕС, позірно могутня, крикливо роздекорована, а всередині розкладена і вибухонебезпечна. І ось настав час смерті: не чекаючи, поки займуться похороном сусіди, поквапились поховати імперію самі більшовики, звівши над руїнами державної системи захисний саркофаг, в