Українська література » Публіцистика » Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Читаємо онлайн Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Верховної Ради України під час путчу врятувала народ від пролиття крові, вибілює теж Гуренка.

Замішання, некатегоричність, відсутність чіткої політичної позиції Голови вмить використовують партократи, вони засипають його від мікрофонів питаннями, свідомо затягуючи час; на гачок ловляться наші радикали – депутат Колінець ставить питання, що можна б розцінити як провокаційне, якби ми не знали щирого й наївного його патріотизму: чому Єльцин повів народ на барикади, а Кравчук закликав збирати врожай? Це не питання, а динаміт: дискусія в парламенті повертає в хибне русло безпідставної критики Голови Верховної Ради – збитий з пантелику Кравчук готовий перенести голосування Акта Незалежності на наступний день, а це означає повний провал: завтра кворуму не буде. Хіба не ясно було Колінцеві, що після заклику на барикади Київ перемісили б танки, які стояли напоготові у Броварах?

Дискусія не вгаває аж до перерви: образи, крик, Олександр Мороз зачитує заяву про розпуск «групи 239», вимагає розпуску Народної Ради.

У перерві Кравчука атакують Павличко і Лук’яненко, їм вдалося переконати Голову, що історичний момент може бути сьогодні назавжди втрачений.

На початку вечірнього засідання Кравчук зачитує і ставить на голосування Акт Незалежності України.

І сталося: парламент проголосував за Акт конституційною більшістю. Лариса Скорик утрималася. Ось так! Президія Верховної Ради другого ж дня розпустила комуністичну партію – хай сліпі в карти не грають…

Після голосування за трибуну вийшов Голова Народної Ради, академік Юхновський. Він сказав:

«Історія ще не знала такого прикладу, щоб опозиція перемогла в самому парламенті: за нами був народ і правда».

Ми встаємо, плещемо в долоні, обнімаємося. Та змахує рукою Юхновський, він ще не закінчив промови. Академік пропонує підтвердити проголошення Акта Незалежності України всенародним референдумом.

Усі шоковані: ні з ким цього питання Голова Народної Ради не погоджував. Знав мудрий політик, що менш мудрі патріоти йому заперечать.

Комуністи радо заяву про референдум підтримують, вони впевнені, що цей захід провалиться; Скорик і Хмара інкримінують Юхновському зраду.

1 грудня шановного академіка перепросить за образу і подякує йому від усієї України депутат Василь Червоній.

День, на який чекала Україна п’ять з половиною століть і задля якого варто було прийти на світ, став національним святом України.

З якими почуттями відзначимо першу річницю Незалежності? І чи маємо ми вже її?

Чи можна сказати, що маємо вже самостійну державу, коли український народ залишається й надалі найбільш упослідженим серед усіх народів, які проживають в Україні? Де знайдете в нашій державі російську дитину, яка б не могла навчатися в російській школі; є скільки потрібно шкіл для поляків і молдаван, угорців і греків, і євреї незабаром відкриють свої хейдери, а мільйони українських дітей у східних областях не мають можливості піти до рідної школи, бо їх у жодному місті не відкрито в достатній кількості, а в Криму – жодної. Чи можна говорити про справжню українську державу, коли у вузах східних міст користуються й донині статутом, який зобов’язує викладачів працювати виключно російською мовою; коли в Одесі карають людей, які замазують ім’я руїнниці України Катерини II на вуличних шильдах, а хуліганів за написи на стінах будинків «Геть хохлів з Одеси!» навіть не шукають; коли крізь прозорі кордони може вільно приїхати в Україну російський віце-прем’єр Руцькой і підбурювати народ проти нашої держави, коли адмірал Касатонов на українській території карає військовослужбовців, які присягнули на вірність Україні, коли більшість представників Президента – колишні партократи, коли… коли…

А будемо! Тільки ж бачите, панове мітинговці, скільки праці потрібно, щоб очистити Україну од скверни?

19

Мій великий приятель – покійна мама, яка після передчасної смерті батька замінила мені і його (мама все про мене знала, була посвячена в найінтимніший мій інтим, і дуже часто я їй першій читав свої чорновики), водно говорила, щоб я був готовий написати про все, що ми пережили за роки сатанинської влади, яка вічно існувати не буде.

Мама завше запевняла: те, що створене брехнею і терором, не має права на довге життя. Вона лише тим журилася, що не встигне прочитати або хоч на власні очі побачити ті численні книги, які з’являться на світі після розпаду імперії; «а ти, сину, не надійся на пам’ять, щось і занотовуй».

Я не занотовував нічого.

Мій тесть був столяром і вічно грози вся, що зробить сам собі домовину, а не зробив; так і я – не мав мужності заготовлювати записки для останньої книжки в своєму житті, а тепер пишу її з пам’яті й доволі сумбурно, а втім, мені легше осмислювати прожитий час без підручного матеріалу.

Як би хотілося гідно виконати заповіт матері! Щоб ці мої спогади, в яких намагаюся до дна збагнути потворне суспільне явище, що увійде в історію під назвою «радянщина», або «сов’єтчина», стали після табірної літератури, котра з’явилася ще до розпаду СРСР, однією з перших спроб серйозної мемуаристики – того світанку новітньої посткомуністичної літератури, яка вже ніколи не буде державною, проте стане першою візитною карткою нашої держави на міжнародних контрактах.

Мама так і називала «радяншину» сатанинською владою, бо як її інакше можна було назвати, проте я, розуміючи емоційність такого визначення, ніколи і в гадці

Відгуки про книгу Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: