Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Замішання, некатегоричність, відсутність чіткої політичної позиції Голови вмить використовують партократи, вони засипають його від мікрофонів питаннями, свідомо затягуючи час; на гачок ловляться наші радикали – депутат Колінець ставить питання, що можна б розцінити як провокаційне, якби ми не знали щирого й наївного його патріотизму: чому Єльцин повів народ на барикади, а Кравчук закликав збирати врожай? Це не питання, а динаміт: дискусія в парламенті повертає в хибне русло безпідставної критики Голови Верховної Ради – збитий з пантелику Кравчук готовий перенести голосування Акта Незалежності на наступний день, а це означає повний провал: завтра кворуму не буде. Хіба не ясно було Колінцеві, що після заклику на барикади Київ перемісили б танки, які стояли напоготові у Броварах?

Дискусія не вгаває аж до перерви: образи, крик, Олександр Мороз зачитує заяву про розпуск «групи 239», вимагає розпуску Народної Ради.

У перерві Кравчука атакують Павличко і Лук’яненко, їм вдалося переконати Голову, що історичний момент може бути сьогодні назавжди втрачений.

На початку вечірнього засідання Кравчук зачитує і ставить на голосування Акт Незалежності України.

І сталося: парламент проголосував за Акт конституційною більшістю. Лариса Скорик утрималася. Ось так! Президія Верховної Ради другого ж дня розпустила комуністичну партію – хай сліпі в карти не грають…

Після голосування за трибуну вийшов Голова Народної Ради, академік Юхновський. Він сказав:

«Історія ще не знала такого прикладу, щоб опозиція перемогла в самому парламенті: за нами був народ і правда».

Ми встаємо, плещемо в долоні, обнімаємося. Та змахує рукою Юхновський, він ще не закінчив промови. Академік пропонує підтвердити проголошення Акта Незалежності України всенародним референдумом.

Усі шоковані: ні з ким цього питання Голова Народної Ради не погоджував. Знав мудрий політик, що менш мудрі патріоти йому заперечать.

Комуністи радо заяву про референдум підтримують, вони впевнені, що цей захід провалиться; Скорик і Хмара інкримінують Юхновському зраду.

1 грудня шановного академіка перепросить за образу і подякує йому від усієї України депутат Василь Червоній.

День, на який чекала Україна п’ять з половиною століть і задля якого варто було прийти на світ, став національним святом України.

З якими почуттями відзначимо першу річницю Незалежності? І чи маємо ми вже її?

Чи можна сказати, що маємо вже самостійну державу, коли український народ залишається й надалі найбільш упослідженим серед усіх народів, які проживають в Україні? Де знайдете в нашій державі російську дитину, яка б не могла навчатися в російській школі; є скільки потрібно шкіл для поляків і молдаван, угорців і греків, і євреї незабаром відкриють свої хейдери, а мільйони українських дітей у східних областях не мають можливості піти до рідної школи, бо їх у жодному місті не відкрито в достатній кількості, а в Криму – жодної. Чи можна говорити про справжню українську державу, коли у вузах східних міст користуються й донині статутом, який зобов’язує викладачів працювати виключно російською мовою; коли в Одесі карають людей, які замазують ім’я руїнниці України Катерини II на вуличних шильдах, а хуліганів за написи на стінах будинків «Геть хохлів з Одеси!» навіть не шукають; коли крізь прозорі кордони може вільно приїхати в Україну російський віце-прем’єр Руцькой і підбурювати народ проти нашої держави, коли адмірал Касатонов на українській території карає військовослужбовців, які присягнули на вірність Україні, коли більшість представників Президента – колишні партократи, коли… коли…

А будемо! Тільки ж бачите, панове мітинговці, скільки праці потрібно, щоб очистити Україну од скверни?

Мій великий приятель – покійна мама, яка після передчасної смерті батька замінила мені і його (мама все про мене знала, була посвячена в найінтимніший мій інтим, і дуже часто я їй першій читав свої чорновики), водно говорила, щоб я був готовий написати про все, що ми пережили за роки сатанинської влади, яка вічно існувати не буде.

Мама завше запевняла: те, що створене брехнею і терором, не має права на довге життя. Вона лише тим журилася, що не встигне прочитати або хоч на власні очі побачити ті численні книги, які з’являться на світі після розпаду імперії; «а ти, сину, не надійся на пам’ять, щось і занотовуй».

Я не занотовував нічого.

Мій тесть був столяром і вічно грози вся, що зробить сам собі домовину, а не зробив; так і я – не мав мужності заготовлювати записки для останньої книжки в своєму житті, а тепер пишу її з пам’яті й доволі сумбурно, а втім, мені легше осмислювати прожитий час без підручного матеріалу.

Як би хотілося гідно виконати заповіт матері! Щоб ці мої спогади, в яких намагаюся до дна збагнути потворне суспільне явище, що увійде в історію під назвою «радянщина», або «сов’єтчина», стали після табірної літератури, котра з’явилася ще до розпаду СРСР, однією з перших спроб серйозної мемуаристики – того світанку новітньої посткомуністичної літератури, яка вже ніколи не буде державною, проте стане першою візитною карткою нашої держави на міжнародних контрактах.

Мама так і називала «радяншину» сатанинською владою, бо як її інакше можна було назвати, проте я, розуміючи емоційність такого визначення, ніколи і в гадці