Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Я був згоден з Грицьком щодо партійного контролю над Державною премією ім. Т. Шевченка, але мене образило те, що він назвав мою нинішню нагороду подачкою, – навпаки, я вважав отримання премії імені Андрія Головка своєю перемогою, адже ще так недавно мене цькували не лише за конкретні історичні романи, а й за моє захоплення історичним жанром взагалі…

Грицько на другий день мене перепросив, а через рік, отримавши премію імені Лесі Українки за дитячу повість «Климко», перед самим бенкетом з цієї нагоди покінчив самогубством. Що це було: образа за себе, бо ж зрозуміло – заслуговувала творчість Г. Тютюнника найвищої нагороди, – чи за приниження маєстату Лесі Українки, іменем якої назвали другорядну премію-«подачку»?

Чи то аж так глибоко вник у стан речей Грицько Тютюнник, чи, може, зримий початок агонії комуністичної системи здався йому її торжеством над обдуреною і заспокоєною в неволі українською інтелігенцією? Так чи ні, а кінець один: надто високий був регістр відчуттів у Грицька – на грані обриву струни, і не витримала вона напруги.

Незабаром у такий самий спосіб покінчив з собою Віктор Близнець.

Десь у цей час мені виповнювалось п’ятдесят літ. До свого ювілею я прийшов з певним доробком, тож Львівська організація СПУ влаштувала мені творчий вечір у Будинку вчених. До президії я запросив двох своїх матерів – рідну і хресну літературну матір Ірину Вільде та Дмитра Павличка, який приїхав з Києва на моє свято. Партійна знать вирішила мене привітати на рівні секретаря райкому. Ті вшанування письменників – ювілейні і похоронні – виконувалися парткерівництвом за суворим табелем про ранги: для мене був визначений найнижчий ранг.

Відомий уже читачеві Юрій Курапов, вручаючи мені адрес, говорив з приклеєною партусмішкою про мій найслабший твір «Край битого шляху» як про найвище моє літературне досягнення, скоромовкою згадав «Манускрипт…», мусив згадати, бо хоч роман був відзначений премією ім. Андрія Головка проти волі обкому, а все ж відзначений; про «Мальви», звичайно, не прохопився ані словом, назвав роман «Місто», акцентуючи на талановитому зображенні робітничого класу в цьому творі. Я відчував, як він вправляє мене у прокрустове ложе, змайстроване для мене в обкомі партії: будуть ламати руки й ноги, коли я спробую і далі виростати з їхньої мірки; я ж ніколи не писав про робітничий клас, бо його не знаю і ще не дійшов до того стану, щоб оспівувати гегемона як резерв комуністичної партії; правда, в романі є примітивний епізод з життя коломийського заводу автонавантажувачів – то була моя поступка цензурі. Але ж зробив цю поступку ніхто інший, а я, – і вже хапаються за неї, вже водять мене, як рибак окуня на жилці, – яким же все-таки треба бути обережним з вами, товариші партократи!

То чи ж не мав рації Грицько Тютюнник, коли говорив мені про подачки: тут же подачка за подачку; таж з нас роблять слухняний інструмент, який за підступним більшовицьким розрахунком мав би працювати автономно – через дистанційне управління з партійного пульта!

І в цей момент, стоячи на сцені, я вирішую: не відступлю ні кроку назад, і з життя не піду, і вашим інструментом не стану. Я напишу роман, який уже виношується в голові, і поставлю в ньому дві іпостасі себе самого – одну супроти другої: перша йде на позірний компроміс з оточенням для того, щоб мати змогу зробити щось реальне для свого народу, друга компроміси відкидає – ті справжні компроміси, які переростають у колаборантство, – і дає людям свій еталон порядності. Можливе поєднання цих двох іпостасей? Необхідне – але треба йти по лезу бритви – і, коли не впадеш, – шось таки зробиш корисного в цих жахливих умовах… Я напишу роман «Четвертий вимір», в якому виставлю на людський суд Миколу Гулака, що не зрадив присязі і залишився в невідомості, і Миколу Костомарова, який покаявся перед царем і дав Україні сотні історичних праць. Можливе поєднання Гулака й Костомарова? Так: без одного не було б іншого… Я віддам себе самого на суд вам, дорогі люди.

Зала переповнена народом: присутні, звісно, не знають, що я в цю мить почав писати новий роман, за який нагородять мене, уже в інших умовах, найвищою премією України, але знають вони, що я написав «Мальви» і «Журавлиний крик», – тож хочуть почути нині хоча б слово про ці заборонені твори.

«Він ще написав „Мальви“!» – перебиває хтось віншування Курапова.

Мої приятелі йдуть на ризик. Микола Ільницький у своїй доповіді називає все, що я написав. За це він ше отримає своє! На найближчих партзборах у Спілці цей самий Курапов збештає його за нинішню доповідь, а восени Микола не отримає присудженої йому комісією в галузі критики премії О. Білецького.

Дмитро Павличко говорить про «Мальви» ширше, для нього руки Курапова закороткі. Він викладає концепцію твору і захищає його від можливих нападок партійного бонзи авторитетом Миколи Бажана: десь сказав Микола Платонович, що він нічого більше з моїх писань читати не буде, бо кращого я написати не зможу.

Зала плеще, підводиться. Курапов морщиться, дві мої мами – рідна і хресна – втирають сльози, але ніхто з присутніх у залі не знає, і я не знаю, що Микола Бажан таки прочитає колись задуманий нині «Четвертий вимір» і на одному з пленумів СПУ, дуже вже хворий, підійде до мене, обійме і скаже, що може спокійно вмирати, коли є такий твір, в якому він побачив себе і всю нашу вимушену й невимушену роздвоєність, якою ми не маємо права пишатися, але до якої вдаватися мусили, щоб не утворилась на місці літератури пустеля… Через кілька днів Микола Бажан помер.

Вибачайте