Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Буде нам відомщено за політичну заангажованість, але й будемо винагороджені збудованою нами державою – майбутньою свободою творчості.
Відкручування гайок мало, як я вже казав, конкретну мету – прибрати до рук творчу інтелігенцію. Ловився на гачок не один, а хто зловився – має нині кару за спокусу; мені жаль талановитих людей, які сьогодні потайки тяжко працюють, перередаговуючи свої книги, а то й зовсім мусять здавати їх на макулатуру.
Та був інший, страшніший спосіб приборкування інтелігенції: політичні вбивства. Ходили чутки, а вони й підтверджувалися не раз (убивство Алли Горської), що тут, то там пропадають люди, переважно нонконформісти, а потім знаходять їх тіла на дні озер або повішених у лісі, мовляв – самогубці.
Можливо, були й страченці: манія самогубства пронеслася смерчем по Україні, страчувались навіть діти… Мені, психічно здоровому, тяжко зрозуміти причину накладання на себе рук, але ж задушлива атмосфера безвиході, яку підтримував у постійній напрузі тоталітарний режим, могла доводити людей до небезпечного збайдужіння й депресій. Однак відомо, що кагебісти у своїй терористичній практиці не раз підставляли під самогубства політичні вбивства.
Не можу збагнути, кому міг заважати на світі тихий, скромний, запроданий виключно Музі, славний і незабутній наш композитор Володимир Івасюк. Він раптом пропав зі Львова, понад місяць не було про нього чутки, буцімто повсюдно розшукували його слідчі органи, солдати прочісували ліси, врешті знайшли – повішеного у Брюховицькому лісі біля самого Львова. Було то за кілька днів до мого п’ятдесятиріччя.
Самогубство? Ні – убивство. Я вірю, що правові органи нашої держави візьмуться за розслідування цієї трагедії, і злочинці будуть названі. О, якби це не було вбивство, то чому б партійні львівські органи в особах В. Добрика і Д. Яремчука так жорстоко забороняли навіть згадувати ім’я Івасюка, а тих, які відвідували могилу, арештовували?
Я знав Володю. Все було в нього: геніальний хист, надмірна працьовитість і схильність до депресій, славолюбство і творчі спади, але ніщо із цього не могло його спонукати до самогубства – був він енергійний і сповнений творчих задумів.
Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, – невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі – лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив не народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку – і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг – талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, – а ні, то буде тобі таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним, алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства… Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу…
Проте КГБ прорахувався: смерть Володимира Івасюка викликала не страх, а всенародний протест. На похорон вийшли десятки тисяч людей, і розігнати процесію, заткнути роти промовцям, які назвали вбивство вбивством, ніхто вже не мав сили.
Набагато пізніше я скажу секретареві ЦК КПУ з ідеологічних питань Ю. Єльченку, коли він 1989 року приїде до Львова «стабілізувати» в місті обстановку: «Ніхто так не вміє боротися проти себе самого, як комуністична партія, яка врешті-решт самознищиться».
Самознищення КПУ – це без перебільшення! – почалося у травні 1979 року на Личаківському цвинтарі під час похорону Володимира Івасюка. То була перша антикомуністична, з антидержавними промовами, демонстрація в Україні. Її організатори, як от Ростислав Братунь, поплатилися посадами, дехто потрапив і до тюрми, та ніщо вже не могло зупинити революційного виру.
Хай буде благословенне ім’я Володимира Івасюка, який віддав своє життя на вівтар нашої Незалежності!
Я за те, щоб у нашій правовій державі, якою неодмінно стане Україна, були засуджені всі злочинні вбивства, які чинилися не у відкритому бою. Хто б тими вбивцями не був. Якщо це бандерівці – хай будуть осуджені і вони, ті, які вбивали невинних… Але мусять бути нарешті викриті провокатори – заслані в УПА енкаведисти, котрі наводили жах на мирне населення, а їхні злочини приписувалися українським партизанам. Хай буде притягнена до кримінальної відповідальності злочинна комуністична партія – організатор і натхненник моторошних розправ над народом у Дрогобичі, Дем’яновому Лазі, Биківні; хай на новітньому Нюрнберзькому процесі свідчать проти більшовизму жертви голодомору 1933 року, тюрма Донського у Львові, вінницькі гекатомби, розкриті 1942 року, і – Володимир Івасюк.
Мій довгий звинувальний акт проти більшовизму, яким є ці мої спогади, ось-ось закінчиться. Наступні сторінки я присвячу нашому національному відродженню і нашій перемозі.
Останньою жертвою комуністів був мій великий приятель Михайло Горинь. З грудня 1981 року Михайла заарештували вдруге. У підвал його будинку кагебісти підклали заборонену літературу, зробили обшук, знайшли підкладене і засудили невинного на смерть: присуджених десять