Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

ще раз, дорогі читачі, що так багато написав про себе, – схоже це на самопохвальбу. Але твір, який пишу нині, є політичним, а література в той час була важливим елементом державотворчої політики – і мої твори теж. Ви пам’ятаєте, як я в одному з попередніх розділів печалувався з приводу відчуження моєї «Орди» від державної політики, – це симптом того неминучого й, можливо, тяжкого для нас процесу, коли всі художні твори зароблятимуть нарешті на своє довге чи коротке життя виключно мистецькими достоїнствами.

Буде нам відомщено за політичну заангажованість, але й будемо винагороджені збудованою нами державою – майбутньою свободою творчості.

Відкручування гайок мало, як я вже казав, конкретну мету – прибрати до рук творчу інтелігенцію. Ловився на гачок не один, а хто зловився – має нині кару за спокусу; мені жаль талановитих людей, які сьогодні потайки тяжко працюють, перередаговуючи свої книги, а то й зовсім мусять здавати їх на макулатуру.

Та був інший, страшніший спосіб приборкування інтелігенції: політичні вбивства. Ходили чутки, а вони й підтверджувалися не раз (убивство Алли Горської), що тут, то там пропадають люди, переважно нонконформісти, а потім знаходять їх тіла на дні озер або повішених у лісі, мовляв – самогубці.

Можливо, були й страченці: манія самогубства пронеслася смерчем по Україні, страчувались навіть діти… Мені, психічно здоровому, тяжко зрозуміти причину накладання на себе рук, але ж задушлива атмосфера безвиході, яку підтримував у постійній напрузі тоталітарний режим, могла доводити людей до небезпечного збайдужіння й депресій. Однак відомо, що кагебісти у своїй терористичній практиці не раз підставляли під самогубства політичні вбивства.

Не можу збагнути, кому міг заважати на світі тихий, скромний, запроданий виключно Музі, славний і незабутній наш композитор Володимир Івасюк. Він раптом пропав зі Львова, понад місяць не було про нього чутки, буцімто повсюдно розшукували його слідчі органи, солдати прочісували ліси, врешті знайшли – повішеного у Брюховицькому лісі біля самого Львова. Було то за кілька днів до мого п’ятдесятиріччя.

Самогубство? Ні – убивство. Я вірю, що правові органи нашої держави візьмуться за розслідування цієї трагедії, і злочинці будуть названі. О, якби це не було вбивство, то чому б партійні львівські органи в особах В. Добрика і Д. Яремчука так жорстоко забороняли навіть згадувати ім’я Івасюка, а тих, які відвідували могилу, арештовували?

Я знав Володю. Все було в нього: геніальний хист, надмірна працьовитість і схильність до депресій, славолюбство і творчі спади, але ніщо із цього не могло його спонукати до самогубства – був він енергійний і сповнений творчих задумів.

Смерть його була потрібна для нагнітання серед інтелігенції липкого почуття страху. Ось ти втішаєшся славою, ти став улюбленцем публіки, твій рейтинг вищий, ніж у вождів, – невже не розумієш, що це заважає офіційній владі? Для нас, окупантів, найстрашніші речі – лідер і прапор. Тому ми лідерів компрометуємо або вбиваємо, а без них прапора ніхто не підніме. Який би ти не був талановитий, не забувай, що міру твоєї популярності повинні встановлювати ми; крім того, ти мусиш дати привід, щоб тебе хвалив не народ, а ми в першу чергу, візьми від нас похвалу, посаду, подачку – і публіка до тебе вмить охолоне, зате ми вже тоді підведемо тебе під відповідний ранг – талановитого, відомого, видатного, присвоїмо тобі навіть звання генія, якщо позбудешся сверблячки лідерства, – а ні, то буде тобі таке саме, як тому повішеному в лісі: тебе оголосять божевільним, алкоголіком, тебе ніхто не захистить і після смерті, і навіть матері не буде дозволено доступитися до твого тіла, щоб вона не побачила на ньому слідів насильства… Таке ми зробили з Івасюком і не побоялися його світової популярності, а з тобою нам легше буде владнати справу…

Проте КГБ прорахувався: смерть Володимира Івасюка викликала не страх, а всенародний протест. На похорон вийшли десятки тисяч людей, і розігнати процесію, заткнути роти промовцям, які назвали вбивство вбивством, ніхто вже не мав сили.

Набагато пізніше я скажу секретареві ЦК КПУ з ідеологічних питань Ю. Єльченку, коли він 1989 року приїде до Львова «стабілізувати» в місті обстановку: «Ніхто так не вміє боротися проти себе самого, як комуністична партія, яка врешті-решт самознищиться».

Самознищення КПУ – це без перебільшення! – почалося у травні 1979 року на Личаківському цвинтарі під час похорону Володимира Івасюка. То була перша антикомуністична, з антидержавними промовами, демонстрація в Україні. Її організатори, як от Ростислав Братунь, поплатилися посадами, дехто потрапив і до тюрми, та ніщо вже не могло зупинити революційного виру.

Хай буде благословенне ім’я Володимира Івасюка, який віддав своє життя на вівтар нашої Незалежності!

Я за те, щоб у нашій правовій державі, якою неодмінно стане Україна, були засуджені всі злочинні вбивства, які чинилися не у відкритому бою. Хто б тими вбивцями не був. Якщо це бандерівці – хай будуть осуджені і вони, ті, які вбивали невинних… Але мусять бути нарешті викриті провокатори – заслані в УПА енкаведисти, котрі наводили жах на мирне населення, а їхні злочини приписувалися українським партизанам. Хай буде притягнена до кримінальної відповідальності злочинна комуністична партія – організатор і натхненник моторошних розправ над народом у Дрогобичі, Дем’яновому Лазі, Биківні; хай на новітньому Нюрнберзькому процесі свідчать проти більшовизму жертви голодомору 1933 року, тюрма Донського у Львові, вінницькі гекатомби, розкриті 1942 року, і – Володимир Івасюк.

Мій довгий звинувальний акт проти більшовизму, яким є ці мої спогади, ось-ось закінчиться. Наступні сторінки я присвячу нашому національному відродженню і нашій перемозі.

Останньою жертвою комуністів був мій великий приятель Михайло Горинь. З грудня 1981 року Михайла заарештували вдруге. У підвал його будинку кагебісти підклали заборонену літературу, зробили обшук, знайшли підкладене і засудили невинного на смерть: присуджених десять