Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Зала завмерла. Поруч зі мною в президії сиділи Ніна Бічуя і Роман Кудлик, вони – ніби нічого на світі поважного й не трапилось – складали на мій виступ нецензурну епіграму, яка закінчувалася рядком: «І може, в тому мав він рацію, що всім казав: вас маю в с… і я…» А люд тяжко мовчав.

Втім, увійшов до залу старший пан. Він постояв трохи при вході і враз попрямував до сцени: я налаштувався до словесної битви.

«Романе Івановичу, – мовив він, зупинившись перед сценою, – я щойно почув по радіо, що хунта втекла».

«То здоганяйте її!» – вигукнув я майже істерично, відчуваючи, як спадає з мене напруга і чомусь в’януть руки.

23 серпня депутати виїхали до Києва на надзвичайну сесію Верховної Ради України.

…То був день, на який наша історія чекала п’ять з половиною століть. То був день, задля котрого варто було прийти на світ. І було дивно, втішно і разом з тим тривожно, що саме нам випало жити в цей вирішальний для України проміжок часу, який передбачали біблійні пророки: «Сповниться круг віків, і станеш ти во главу угла». Кого мали б стосуватися ці провіщення – кожен тлумачив по-своєму протягом багатьох століть, а переадресувалися вони в цю мить нам, і стали не гебреї, як це за традицією прийнято було вважати, а українці – вибраним народом.

Було дивно з тієї випадковості (а може, то закономірність?), що саме мені, який у дитинстві мріяв роздобути шапку-невидимку, щоб пробратися в Кремль і вбити тирана всіх віків і народів, а в зрілості з присуду долі став письменником, випало добивати створену Сталіним систему… Що очолюють нашу депутатську опозиційну групу, яка підготувала унікальний в нашій історії і величний за своїм значенням документ, – Акт Незалежності України – Левко Лук’яненко, який мав стати адвокатом, але за ідею нашої самостійності був засуджений до розстрілу і, помилуваний, відбув двадцять сім років ув’язнення (про Нельсона Манделу знає весь світ – хто знав донині легендарного Левка Лук’яненка?), зберігай гідність, ввічливість, поміркованість, усмішку і прудкий політичний розум; покликаний стати видатним психологом Михайло Горинь, який за благословенням і волею свого батька вибрав у просторому більшовицькому концтаборі, що займав одну шосту території світу, найменше помешкання – карцер у Володимирській тюрмі – і прожив там на цементі одинадцять років; овіяний світовою славою академік Ігор Юхновський, який проміняв свою улюблену фізику на політику, недалекоглядно тримаючись при тому майже до останнього комуністичної партії з наївною надією створити в ній п’яту колону; Іван Заяць, котрий ніколи не збирався стати ніким іншим, а тільки політиком і таки став виразником ідей і поглядів молодої національної генерації; Дмитро Павличко – славний поет, який усе своє творче життя намагався задурманити ворога складеними на його честь одами й стати таким чином валенродом у ворожому стані, а це йому не вдалося, і він, розлучившись із своєю зрадливою Музою, спокутує тепер свої гріхи самовідданою політичною працею…

Та чи треба було дивуватися? Саме вони – ці різні й не схожі один на одного мужі, які є моделлю нинішнього українського суспільства, могли підготувати історичний Акт.

Перше, що впало у вічі, коли ми з’їхалися на позачергову сесію, – розгубленість серед ворожого табору. Адже майже всі вони – члени «групи 239», яка складалася переважно з російських шовіністів і українських яничарів, так чи інакше підтримували ГКЧП і тепер принишкли, очікуючи долі Янаєва, Язова, Крючкова та іже з ними. Найзатятіші українофоби шукали співчуття серед членів Народної Ради: депутат Микола Багров, який нині стільки клопотів завдав Україні так званою кримською незалежністю, улесливо переконував Романа Лубківського, що він і наміру не мав підтримувати ГКЧП; генеральний прокурор УРСР Михайло Потебенько запобігав уваги в мене, знаючи моє критичне ставлення до поведінки й діяльності Степана Хмари, – ні, шановний, не клюне: більшого дикунства як давати санкцію на арешт депутата в приміщенні Верховної Ради не знала досі історія права; перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко, який разом з генералом Варенниковим атакував кілька днів тому Голову Верховної Ради, примушуючи його запровадити в Україні надзвичайний стан, ще сподівався зберегти комуністичну партію в республіці, хоч на це не мав надії, дивлячись на парламентські настрої: усі вже знали, що харківський юрист Ю. Гайсинський очолить комісію з розслідування участі посадових осіб у ГКЧП…

А тут раптом, мов грім з ясного неба, приходить з Москви звістка, що Горбачов розпустив КПРС; депутати-комуністи готові на будь-які компроміси з нами, тільки б не продублювалось розпорядження Горбачова в Україні.

Саме це питання – доля комуністичної партії України – стає каменем незгоди в Народній Раді. Лариса Скорик наполягає першим чином оголосити рішення Верховної Ради про розпуск КПУ, а вже в другу чергу ставити на голосування Акт Незалежності, мовляв, нікому не потрібна комуністична самостійна Україна.

Абсурдність пропозиції очевидна: після розпуску партії озлоблені комуністи проголосують проти незалежності України; коли ж їх тимчасово залишити в спокої, вони всі як один віддадуть свої голоси і за дідька лисого!

Лариса Скорик з більшовицькою наполегливістю накидає Народній Раді свою пропозицію, депутати починають вагатися. Рятує ситуацію Богдан Горинь, він запитує у зборів:

«Від чийого імені говорить ця жінка?»

«Від власного імені!» – огризається пані Лариса, без тіні сумніву уповаючи на свій авторитет.

«Тоді питання знімається, – якщо від власного, – забирає слово Ігор Юхновський. – Народна Рада ставить питання проголошення Акта Незалежності України в першу чергу!»

Леонід Кравчук відкриває позачергову сесію парламенту і доповідає про політичний стан в Україні. Він трохи розгублений, хоч це йому і не властиво: виправдовується, переконує, що пасивність Президії