Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Але я зайшов задалеко вперед…
Відвернувши очі від божевільних оргій збанкрутілих злочинців, я поринув у роботу над «Четвертим виміром». Мене осінило прозріння: я зрозумів, що в цей час, коли прогнилі підвалини імперії осідають, потрібно виробити для суспільства, а паче для себе самого, методологію політичної поведінки у передреволюційний період. Ще ж довго доведеться трудитися в підпіллі і легально, ще ж бо довго не зніматимемо з облич масок, ще довго будуть мучитися борці в тюрмах і на волі, довго ще багатьом нам ходити в ковпаках й страждати від цього заради вищої мети.
Яка моральна категорія для збереження національної гідності потрібна людям, що мусять перевтілюватися, блазнювати, мовчати, не припиняючи при тому праці шашелів внутрі підвалин старої стодоли, – що є нині найпотрібніше? – Порядність, духовна піднесеність і вірність прийнятим і осмисленим ідеалам.
Я знайшов еталон такої порядності в образі Миколи Гулака.
Актуальність теми, за яку я взявся, засвідчувала не тільки мої переконання. Я згадував уже, що мій творчий задум угадав Михайло Горинь, уперто спонукував мене до праці над постаттю Миколи Гулака Іван Драч, з великою охотою взялись мені допомагати в збиранні матеріалів – в Азербайджані поет і перекладач з української на тюркські мови Абдулла Аббас, а в Грузії – вчений україніст професор Тбіліського університету Нодар Поракішвілі.
Аж дивно: чому вони всі так щиро бажали, щоб ця книжка з’явилася у світі? Бо спонукував до утвердження суспільної політичної порядності історичний момент…
Письменник мусить мати тонкий нюх, щоб міг відчути нагальну потребу часу. Ту саму тему він може опрацювати й потім, та потім праця, така потрібна нині, може стати й маловажною: у розробку теми має лягти не тільки фактичний матеріал, а й еманація певної політичної, культурної чи соціальної проблематики, якою сповнена в даний час суспільна атмосфера. Я впевнений, що ні «Дон Кіхот» Сервантеса, ані «Декамерон» Боккаччо не дожили б до нинішнього дня, якби вони писалися не з насущної вимоги часу і не стали художньою її формулою.
То був знаменний історичний момент політичного переднівку! В українській літературі, незважаючи на знавіснілу русифікацію, переміщування народів, затоптування національних прав, проповідь сусловської ідеї безнаціональної отари людських особин, арешти, шантажі, потаємні вбивства і майстерне ламання хребтів, – з’являються такі видатні літературні особистості, як перекладач з античних мов Андрій Содомора, котрий дарує своєму народові безсмертні твори грецьких і римських поетів-мислителів найдобірнішою українською мовою; ніби нізвідки (бо ж викладала собі спокійно французьку мову у Львівській консерваторії) виростає Жінет Максимович, яка перекладає на французьку мову що є найціннішого в українській літературі, аби повідомити Європу про те, що ми на світі є; у критиці з’являється сміливий, зухвалий інтелектуал Микола Рябчук; пише найвидатнішу свою поему «Князь Ігор» Дмитро Павличко, найкращу книгу поезій «Теліжинське літо» видає Іван Драч, створює свій знаменитий роман «Я, Богдан» Павло Загребельний, а Ліна Костенко – «Марусю Чурай» – всі най, най, най!
Й донині вони не перевершили самих себе, й нічого кращого не з’явилося досьогодні в нашій літературі. А крім того, передгорбачовський ренесанс витіснив з літератури погромників типу Санова і Равлюка й виставив їх на посміховисько. А крім того, відбулася девальвація конфірмованих «радянських класиків», як-от: Олександр Корнійчук чи Натан Рибак…
Мене теж підхопило загальне мистецьке піднесення: психічно виснажуючись до небезпечної риски, днями й ночами працював я над «Четвертим виміром».
І ось вийшов роман у світ. Я закриваюся в своєму домі, за стінами якого піднімається ажіотаж довкола книжки; кілька культурних організацій висувають її на здобуття Державної премії України ім. Т. Шевченка; нікуди із Львова не виїжджаю, щоб ніхто не мав підстави сказати, що я десь там стою в черзі за премією і дихаю комусь у потилицю; я щемно бажаю отримати цю найвищу для українця нагороду, знаю-бо, що вдалося мені у творі відбити потребу часу, знаю, що заслужив собі на неї багатолітньою тяжкою працею в історичному жанрі, – і ось без причин злітає з моєї «кунсткамери» в робочому кабінеті скло, розбивається на друзки, і я вже знаю: моя праця високо оцінена! Я ж забобонний…
То був знаменний час у всіх відношеннях. До Баку саме тоді, коли я в Азербайджані збирав матеріал для «Четвертого виміру», приїжджає в останній свій вояж символ соціалістичного розпаду – Леонід Брєжнєв; він прилюдно засвідчує свою власну і всієї системи маразматичність. У залі засідань Верховної Ради АзРСР перед партактивом республіки – в дошку п’яний – читає, загикуючись і жмакаючи вставними щелепами мову, якийсь, не до теми, текст; зал у побожній повазі, вірнопідданському страху і в цілковитій розгубленості мовчить; одна жаліслива ветеранка партії скрушно зітхнула вголос: «Не уберегли Ильича, опять напился»; Ілліч читає за трибуною текст про «достижения работников угледобывающей промышленности», а мало йтися про нафтодобувну; переляканий Гейдар Алієв підбігає до трибуни, відбирає у Брєжнєва папери й подає йому інші: Брєжнєв розводить руками: «Дорогие товарищи, я с чувством глубокого удовлетворения читал то, что было написано…» Ну, а потім Ілліч повертається до Москви з награбованими в азербайджанського народу подарунками, врученими йому вірнопідданим васалом Алієвим, – і все те потрапить у руки комуністичної мафії, очолюваної дочкою і зятем «вождя».
То був час, коли грузинські інтелектуали у Тбілісі, де я шукав слідів Миколи Гулака, переконали мене в тому, що Сталін не був оригінальний у своїй діяльності, а торував шляхи, розпочаті його учителем Леніним, і ревно виконував основний ленінський постулат: «Террор – это лучший метод убеждения»; і мені впору спала полуда з очей. Багато хто з нас був збаламучений так званою «ленінською національною політикою», якою в останні роки існування СРСР дбайливо і – треба сказати – досить уміло замасковували злочини комуністів. Так чи інакше прозрівати треба було всім.
