Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Олійник, який першого з’їздівського дня підійшов до мене на майдані біля Верховної Ради і обняв перед народом, як брата, – що він, пройнятий ненавистю до Павла Загребельного, скропить її на мені: не дасть, як головуючий на з’їзді, слова тільки через те, що я міг позитивно оцінити твір «Я, Богдан». Він навіть пригрозив, що покине з’їзд, якщо мені інший головуючий дасть слово, – і я, до гіркоти ображений такою підлою зрадою приятеля, тільки й сказав, про що він теж дізнався:

«І лобза, его же предаде…»

Іван Драч довго плекав ілюзії щодо Бориса, він навіть спеціально приїхав до мене у Львів, щоб налагодити добрі стосунки у вимріяній ним для поважних справ четвірці: Іван Драч, Борис Олійник, Роман Іваничук, Дмитро Павличко. Не вийшло добрих стосунків, а жаль…

Я сказав тоді Іванові:

«Якщо Борис зрадив мене, то чому ти переконаний, що він тебе не зрадить?»

Івана Драча Борис Олійник зрадив 1989 року напередодні створення РУХу: ставши відступником заради депутатського мандата від партії і звання академіка, він спаплюжив у пресі РУХ і його організатора.

Дмитра Павличка Б. Олійник зрадив, надрукувавши в «Правде» (29 травня 1991 року) публічний донос типу тридцятих років п. з. «Размышления и уроки: коммутанты».

Україну Б. Олійник зрадив того ж року, проголосувавши у Верховній Раді СРСР проти суверенітету колонізованих Москвою народів.

Михайла Горбачова, свого хлібодавця, зрадив зовсім недавно. Та про це потім…

Зрада ніколи не буває самотньою. Зрада – це ланцюг ганебних вчинків. Зрештою, Борис Олійник в одному радіоінтерв’ю висловив свої ренегатські принципи. «Мої погляди, – сказав він, – мінялися в міру надходження інформації». Що до цього додаси?

Борис Олійник не тільки позбавив мене слова: обурений на моє цитування вірша про Юду з Євангелія від Маттея, він викреслив мене із списків делегатів на Всесоюзний з’їзд, за що я йому був вельми вдячний. Ніколи не мав радості від участі в московських з’їздах, тих шовіністичних зборищах, на яких ігнорувались не тільки українська література, а й саме існування нашого народу. І не тільки нашого…

У серпні, скориставшись вільним часом, я поїхав з дружиною в Югославію і побачив цей край у дивній його красі; тієї краси, знищеної нині злочинною війною, яку розв’язала така схожа на російську нація сербів, перетворивши цей край у руїну, – ніхто більше не побачить…

Проте, не мій виступ мав продовжити на IX з’їзді письменників України ланцюгову реакцію, викликану чорнобильським вибухом, тож від того, що я не виголосив доповіді, нічого особливого Україна не втратила.

Детонацію, яка відлунила незабаром все гучнішими розрядами в українському суспільстві, коли одна за одною почали створюватися громадські організації – Культурологічне товариство в Києві, Товариство Лева у Львові, Товариство української мови імені Т. Шевченка у Львові, РУХ – у Києві, коли – на виборах до Верховної Ради України – створився демократичний блок, який породив Народну Раду, а та вже довела справу до проголошення Декларації про суверенітет України і Акта Незалежності, – викликав виступ на з’їзді Івана Драча.

Той епохальний виступ, який перемістив сутність фізичної чорнобильської катастрофи в площину національну й довів, що в духовній сфері України сталася катастрофа не менша, пролунав, як вибух першого снаряда в перший день національної революції.

Не знаю, чи Драч усвідомлює, що він тоді вчинив, може, вважає наступні свої промови кращими і глибшими – напевне, так і є: Драч на місці не стоїть, він виступає все мудріше й емоційніше, його слова завжди полишають добрий слід. Проте нинішні його виступи все ж таки звучать відлунням того грому, що пролунав на IX з’їзді- Грім упав ніби з ясного неба на замшіле озеро застою, розігнав увсібіч сентиментальну ряску нашої заспокоєної віри у велике Майбутнє України, розірвав чіпке жабуриння підлот відступників, розбудив сонних номадів, що лежали горічерева на березі озера, навіть не доглядаючи своїх стад, і гріли на дармовому сонці опуклі – бо ж для розуму створені, а порожні, мов випотрошені гарбузи, – лоби, чекаючи, поки стигла груша впаде з неба просто до рота; розворушив зневірених і збайдужілих патріотів, які колись кров проливали за Україну, а нині задовольнилися тим, що їх більше не чіпають, сколихнув студентством, мов буря молодим житнім колоссям, і на смерть перелякав сторожових псів імперського порядку: чи їм це, бува, не сниться?

Та ні, не сниться! Тож давай прямо в президії з’їзду записувати кожне слово промовця, щоб завтра були підстави примусити його замовкнути назавше; і як це могло трапитися – хіба тільки один Добрик застерігав письменників перед вільнодумством, хіба КГБ не передесяткував з’їзд таємними агентами, хіба не слухає кожне слово, вимовлене на з’їзді, московський намісник в Україні Володимир Щербицький?

А Іван Драч говорить про нижчий, ніж у Нігерії, рівень науки в радянській державі, бо як могла б статися чорнобильська катастрофа у цивілізованій країні; про злочинний наказ вивести дітей на першотравневу демонстрацію, про закладену нині смерть у генофонд української нації… Зачекайте, він говорить уже те, про що досі ніхто не мав сміливості й писнути, – про геноцид 1933 року – й називає число загиблого люду від штучного голоду, і це число перевищує кількість загиблих українців у роки другої світової війни; він каже про етноцид, який здійснюється нині в Україні засобами тотальної русифікації, а він…

Іван Драч стоїть за трибуною, розпростерши руки, мов орел крила перед злетом, і кличе до польоту вірлят, і встаємо ми з місць, влаштовуючи овацію, вигукуємо «слава!», а шеф українського КГБ сидить у президії і все те записує, та вже знає, що намарно: Іван став нині провідцем збудженого