Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

…Над Україною буяли грозові хмари, їх розпорювали блискавки і гуркотів далекий грім – надходила політична весна у наш збідований край, а в мені весь час дзвеніла бандурним речитативом Франкова веснянка: «Гримить, тайна дрож пронимає народи, – мабуть, благодатная хвиля надходить… Мільйони чекають щасливої зміни…»

У цю пору щемливого передчуття грозового оновлення довколишньої затхлої атмосфери, в пору очікування бурхливого відродження, що після IX письменницького з’їзду мусило як не нині, то завтра розпочатись, до мене частіше, ніж будь-коли (хоч я кожен тур збирання матеріалів починав з його праць), почав навідуватися в гості національний Учитель Іван Франко – такий вимогливий, категоричний, примхливий і добезміри мудрий; я відступався перед ним, утікав і навіть думки не мав братися за пензель, щоб малювати його образ, це неможливо: так багато граней і аспектів у діяльності Мислителя, така багатовимірність його інтелекту; ні, ні, немає в нас письменника, який міг би осягнути своїм розумом геній Івана Франка…

Та він дедалі частіше мені з’являвся й ніби насміхався наді мною словами свого вірша: «Я не геній, синку любий, ех, якби я геній був, – з тих істерій, неврастеній, я б вас чаром слів добув!»; а хіба мій страх перед Франком, – думав я собі в хвилини сумнівів щодо власної немочі – не звичайна собі неврастенія, чому я не можу мати своєї думки про Вчителя, хто і коли забороняв учням давати професорам оцінку? Адже від києво-могилянських спудеїв до коломийських гімназистів – усі новіції й абсольвенти робили собі гоцки-кльоцки з професорів, зовсім не принижуючи їх маєстатів і не зменшуючи свого глибокого респекту перед ними.

І ось тобі знов – випадок. А хіба то випадок, що я зустрівся віч-на-віч з Іваном Франком саме в той момент, коли гримотіло в політичній атмосфері Франкове провістя благодатної пори, а я, благословляючи молитвами великого Поета і заодно боячись його, нипав слідом, мов хорт; зустрівся я таки з ним у Тустані біля Данилового замчища, що височить крутою скалою, змережаною пазами, – слідами колишньої величної будівлі, мов шрамами, між Бориславом і Синєвидним.

Тоді я підліковував своє міцне здоров’я цілющими водами у Трускавці й сидів у їдальні за одним столом з відомим львівським географом Степаном Трофимчуком, і він якось запропонував поїхати з ним його машиною в Тустань. А там, біля скали, зустрів нас археолог Михайло Рожко, який щороку влітку вів тут розкопки, до того ж, зробив графічну реконструкцію Тустанського замку. Боже милий, якби той замок відбудувати – яке б то було диво, яка історична пам’ятка возвисилась би над усією околицею, а скільки валюти від іноземних туристів загрібали б ми у нашу державну скарбницю!

Сказав Михайло Федорович – як усі, хто пропонує тему, категорично:

«Кидайте, Романе Івановичу, все, то пса варте; тут захована найглибша наша історія від Данила до Франка. Хотів Іван Якович про Тустань написати, бо і в дитинстві тут бував, – он на той шпиль без забезпечення вилазив, і хворі очі лікував водою з тієї он криниці, що під скелею, а не встиг, чи що… Напишіть ви»[3] хай сам себе похвалю: я записався в Рожкову археологічну бригаду і пропав у Тустані на цілих три роки.

Роман «Шрами на скалі»… Чи вдався він мені – не знаю. Радила колись Ніна Бічуя, яка вміє генерувати ідеї, а сама для себе так мало їх зреалізувала (а може, її сконденсована реалізація історичних тем у новелах «Дрогобицький звіздар», «Буєсть Митусина», «Сотворіння тайни», «Великі королівські лови» більше вартує, ніж моїх десять романів, про це ще скаже колись новітній читач):

«Можеш наступний твір написати й гірше, тільки ніколи не повторися – читач зразу відвернеться».

Я не повторився: «Четвертий вимір» і «Шрами на скалі» писали ніби різні автори. Спільним є для обох романів лише те, що в першому з часів Шевченка – немає самого Шевченка, присутня тільки ідея Генія, а в другому – з часів Франка – взята одна грань: педагогічна функція Поета.

Та є ще інша тема в романі, зовсім нинішня, котру якимось чином розробляю і в цих спогадах: держава і література. В романі я поставив проблему державця і митця у двох полярно протилежних суспільних станах: підневільному – в образах Івана Франка і архікнязя Карла й незалежному – в образах князя Данила і співця Митуси.

Я нині ще раз осмислюю своє художньо-філософське трактування стосунків між цими персонажами. Іван Франко – непримиренний ворог престолонаслідника Карла. Логічно, бо Карл – окупант. Чи ж мав право Митуса стати непримиренним ворогом Данила Галицького – владаря його власної, Митусиної, держави? Архікнязь Карл готовий запроторити в тюрму, знищити Франка. Логічно. Але чи мав право князь Данило вбивати за непокору свого співця?

І далі: Чи міг Поет піти на службу до архікнязя? Ні, бо він поет своєї нації.

А чи повинен був служити Князеві Співець?

Ось це питання стоїть нині перед нами. Маємо свою державу і свого Президента. Боротися з Президентом – це так чи інакше – боротися з державою. Але хіба література, музика, мистецтво повинні настроювати свої інструменти на президентський лад і співати пеани – ну, не Кравчукові, а хоч би й майбутньому українському Вашингтонові?

Коли роман «Шрами на скалі» вийшов у світ, я за традицією замогоричував книжку у спілчанському шинку з Романами й Ніною. Перед прощанням сказав скрушно:

«Оце нині я й закінчив свій цикл історичних романів, більше не маю тем».