Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Коли нація, доведена до краю загибелі, спам’ятовується і вдається до власного порятунку, вона насамперед вихоплює з пожежі саме ці найкоштовніші цінності, без яких остаточно втратила б саму себе; тож не дивуймося, що нинішня наша боротьба за національне відродження – достоту як у часи «Історії Русів» та заснування «Просвіти» – розпочалася з праці нашої інтелігенції в історичному жанрі і створенні просвітницьких товариств.

Можемо дивуватися тільки з того, що боротьбу за мову так завчасно припинили саме ті діячі, які колись її розпочинали; що з’явилася серед парламентаріїв тенденція до певного самозаспокоєння: мовляв, мова і взагалі культура – то не основне, є важливіші, шлункові, справи, і навіть офіційні особи, воднораз і Президент, так охоче переходять на чуже слово, щоб тільки догодити співрозмовникові, який нізащо не хоче вивчити державної мови в Україні, – не задумуючись над тим, що можемо під національними прапорами втратити найцінніший свій скарб і на великій частині території України діждатися ірландського варіанта.

Чию духовну скарбницю поповнює своїм розумом талановитий ірландський народ? Ніхто ж не називає Бернарда Шоу ірландським письменником, але і кровно англійським він не став… Як не намагається російське шовіністичне літературознавство абсорбувати Миколу Гоголя – зробити це не вдається, бо Гоголь всією своєю творчістю, написаною невластивою його національній психології мовою, засвідчив свою неросійську сутність… Денаціоналізація приводить тільки до втрат.

Наше нинішнє національне відродження розпочалося якраз із порятунку мови й пам’яті. Я впевнений, що колись наш народ, як уже стане насправді самостійним і багатим, добрим словом згадає тих українських інтелігентів, які полишили своє основне заняття – романістику чи поезію, фізику або інженерію – і вийшли на першу лінію фронту, щоб рятувати націю від загибелі.

Окупант, немов той потьомкінський пажера (був у Потьомкіна такий блазень, що ніколи не міг наїстися), не знає, коли зупинитися у своїй ненаситній пожадливості – завжди ковтає зайвий шмат і давиться ним. Таким шматком стала для російської імперії Україна, а особливо зовсім нестравна для імперського шлунка її частина – Галичина.

…Уже були на той час знівечені «русскоязычною» глухонімотою східноукраїнські міста, вже стяли голови українській інтелігенції на Великій Україні, зруйнували голодомором резерв національної потенції – село, і могло здаватися більшовицькому завойовникові, що Україна назавше поставлена навколішки… Та віяв без упину з Галичини державний вітер, який не давав Росії спокійно жити як у часи Івана Франка, так і в часи Богдана Лепкого, – не один раз намагалася знейтралізувати Галичину то москвофільством, то війною – і таки добилася свого. Те, чого не вдалося зробити М. Погодіну і Миколі II, зробили Сталін і Суслов: ковтнула московська імперія і Західну Україну.

Та гіркий то був для неї шматок. У 1939—41 роках, незважаючи на уперті й нечувані за своєю жорстокістю репресії (Гітлер тоді ще не мав змоги виявити усі свої «можливості»), національний опір в Галичині здолати не вдалося – навпаки, звірства НКВД приквапили створення Української Повстанської Армії, з якою більшовицькій Росії довелося воювати майже десять років, і не думалося й не гадалося окупантам, що, здолавши збройний опір, – з духовною силою Галичини дати раду таки не зможуть.

Скільки не вивезли галичан у Сибір, скільки не наїхало в Західну Україну інородців, все ж побутової асиміляції в краю не сталося, – приклад цей, з точки зору більшовиків, став загрозливим для східних областей, тож коли відбулося своєрідне відтворення першого акту соборності України під час гастролей київських молодих літераторів у Львові (І. Драч, І. Дзюба, М. Вінграновський), партократія вдалася до прямої русифікації Галичини. Вищі навчальні заклади, професійно-технічні училища, діловодство, написи, дорожні знаки, реклама, мова офіційних засідань – все було переведено на російську мову; Суслову, Маланчукові, Щербицькому за кілька років, з 1973-го починаючи, вдалося зробити те, чого не домігся навіть Сталін: офіційна Галичина стала російськомовною, і велику частку в цю чорну справу внесли московські платні гайдуки – перші секретарі обкомів партії: Ільницький (Закарпаття), Добрик (Івано-Франківськ), Куцевол (Львів) та й свої пристосуванці, ректори вузів: Максимович, Гаврилюк, Пирожак, Чугайов, а всіх і не перерахуєш. За один тільки рік у вищих навчальних закладах Львова все було зрусифіковано – від таблиць на фасадах до обов’язкової російської мови на екзаменах: знаю, як терпіли хлопці у Львівській політехніці, котрі уперто складали сесійні заліки й іспити по-українськи (серед них був і мій син) – заповзятіші викладачі-шовіністи перебивали їх, заплутували і знижували оцінки.

Та не врахували одного імперські пажери: галицький шматок української землі був ущерть напоєний у людях здоровою національною кров’ю. Це не якась надприродна, послана Богом місія галичан: так склалася історична доля, що західні землі України після розподілів Речі Посполитої потрапили під владу держав, в яких існувала елементарна демократія, – тож можливе було в нас заснування Головної Руської Ради в 1848 році і «Просвіти» – в 1868-му; мав змогу народитися цілий культурно-національний процес діяльності Івана Франка і зв’язаного з ним Наукового Товариства ім. Т. Шевченка, стали реальними організація легіону УСС, націоналістичного підпілля ОУН та Української Повстанської Армії. Протягом цілого століття Галичина була донором обезкровленої Великої України, і цьому не перешкодила теж поверхова русифікація.

Політична помилка правителів московсько-більшовицької імперії полягала ще й у тому, що у своїй зажерливості вони всілякими неправдами збирали докупи українські землі і збільшували тим український національний потенціал: вільні контакти з прогресивною східноукраїнською інтелігенцією витруювали в галичан специфічний галицький провінціалізм, який виявлявся здебільшого у п’ємонтській самозакоханості й показному патріотизмі; приклад галичан, у свою чергу, сприяв прозрінню зденаціоналізованих наддніпрянців; галичани почали вважати своїми не тільки Ірину Вільде, а й Івана Сенченка, не лише Дмитра Павличка, а й Ліну Костенко; на Східну Україну прорвалися таланти Богдана-Ігоря Антонича й Богдана Лепкого, в науковій сфері всієї України стали рівноправними Іван Крип’якевич і Євген Лазаренко… У соборну Україну влилася теж животворна кров Закарпаття, і навіть трагедія Лемківщини й Надсяння спричинилися до появи у нас таких славних імен