Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Був це інженер виробничого об’єднання «Кінескоп» Ігор Мельник: брав він ні високо, ні низько – просто в лоб, і я здався. Отож того дня фактично розпочало свою діяльність Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке через два роки назвалося «Просвітою» і налічує сьогодні по всій Україні сотні тисяч членів… А тоді нас було тільки двоє: Ігор Мельник та я.
Я зрозумів: доведеться відсунути на який час з робочого стола рукописи незакінчених творів – пора братися за конкретну громадську роботу, час не чекає. Проте не міг тоді й припустити, що ця робота поглине мене з головою на довгі роки і що праця в Товаристві стане моїм другим творчим життям.
Буквально на другий день звістка про організацію Товариства облетіла все місто, і, звичайно, про це стало відомо в обкомі партії.
Саме тоді першим секретарем у Львові став Яків Погребняк, якого перевели на місце Добрика з обласного Миколаєва. Була це людина порівняно з грубіяном і пияком Добриком або нахабним і за натурою холодно-жорстоким першим секретарем міськкому’ партії В. Секретарюком досить начебто інтелігентна, і ми чекали від нього якихось перемін до ліпшого. Тоді ще мало хто думав про те, що народ прекрасно може обійтися без партійного керівництва взагалі, – у руках партії була зосереджена вся влада, і ніхто поза нею не міг ступити вільно й кроку… Погребняк начебто й підтримував створення осередків Товариства у районах, на підприємствах і в школах, хоч до кінця ніхто йому не вірив, та чи й могла у тій системі сидіти при кермі особа, якій хтось із нас готовий був повністю довіряти? До речі, колеги по ЦК КПУ не пробачили Погребнякові загравання з львівськими демократами і зняли його з високої посади; народ теж не прихилився до нього – не обрав депутатом до Верховної Ради УРСР, – доля Якова Погребняка, як і Михайла Горбачова, засвідчила, що комуністичну систему модернізувати не можна, надати соціалізмові людського обличчя теж нікому не вдасться; большевизм може існувати тільки в катівському каптурі, і через те повинен бути знищений. Останній перший секретар львівського обкому партії В’ячеслав Секретарюк саме це й довів: плануючи навести комуністичний порядок у Львові засобами терору, він беззастережно став на бік ГКЧП, а коли це йому не вдалося – мусив зійти з арени, жаль тільки, що не в «Матросскую тишину».
На другий день після візиту І. Мельника мене запросив до себе Я. Погребняк: почали вже в обком запрошувати – раніше викликали. Він перехоплював у народу ініціативу, начебто нічого ні про що не знаючи. Заговорив про кривди, заподіяні українській культурі в часи застою, особливо – мові; помилки, звісно, треба виправляти, тому він пропонує створити Товариство захисту культури й гадає, що очолити його міг би я, оскільки ніколи не відступав від своїх принципів, а робота в цій організації мала б здійснюватися на засадах принциповості.
Я терпляче вислухав бюрократичну тираду й відказав, що на цю пропозицію погодився ще вчора. «Ну і прекрасно!» – посміхнувся Погребняк, викликав якусь там даму з відділу культури, й вона подала мені список майбутньої ради Товариства. Я спокійно той листок їй повернув, сказавши, що на майбутніх установчих зборах вона нарівні з іншими громадянами зможе запропонувати свої кандидатури.
Спектакль вочевидь не вдався. Погребняк чемно попрощався, він і надалі буде зі мною вельми коректний, розмовляти, радити й допомагати буде; другою ж рукою якщо й не спустить з ланцюга на Товариство, то й не притримає такого собі ямника – секретаря львівського міськкому партії з питань ідеології Адама Мартинюка, який боротиметься з Товариством до останньої краплі своєї комуністичної крові.
Не можу ніяк збагнути, звідки він взявся у Львові, – такий лютий на все, що є національно-українське, вертлявий, куций, з хлоп’ячим чубчиком і нахабними холодними очима суб’єкт – ну чистий тобі Єрмолай із моєї «Орди»; він бризкав чорною піною ненависті на українське відродження в пресі і з трибун; як агент ГКЧП у червні-липні 1991 року об’їздив усю Україну, збираючи навколо себе комуністичний люмп, проголошував анафему «алкоголікові Чорноволу» (який взагалі не п’є через підірване в тюрмах здоров’я); обливав брудом наше Товариство, а теж РУХ і У РІГ а український національний, нині державний, прапор називав не інакше як «синьо-жовтою заразою». Нині цей «непотопляємий» Мартишок є (а може, був) заступником голови Соціалістичної партії України Олександра Мороза, – так що знайте, люди добрі, «кто єсть ху»!
Хто є хто. Після створення Товариства української мови за його сприяння почали у Львові виникати, мов гриби після дощу, інші національно-культурні товариства: єврейське, вірменське, польське, російське…
Я був захоплений діяльністю росіянина Сергія Сокурова, який заснував російське Товариство прихильників української культури ім. О. Пушкіна. Скільки насправді братніх вечорів провели ми разом, серед яких особливо вдався вечір поеми Т. Шевченка «Тризна». А публіцистика Сокурова – хоча б його стаття «Україна і ми», яка набула всесвітнього розголосу як неординарна думка росіянина про духовну велич української культури і мови, – фактично тільки за неї одну Сокуров був прийнятий до Спілки письменників України, – ось з якої щирості й нерозбірливості розпочиналася наша демократія!
Як трапилося, думаю тепер, що Товариство Сергія Сокурова переродилося в шовіністичне, типу київських «некрасівців»: розпалює незадоволення росіян у Львові, не маючи на те жодних причин (чи знайдеться на всій Україні хоча б одна російська дитина, яка б не мала можливості вчитися в російській школі?), агітує за надання російській мові статусу державної, а вже та спроба створення російського козацького загону у Львові – ні жодні ворота не лізе.
Невже Сокуров підступно входив тоді в довір’я, щоб за нашою підтримкою посісти міцні позиції для боротьби з нами ж? Зовсім можливо… Проте я думаю, що спрацював тут передусім месіанський російський синдром, який виключає українську незалежність. «Сокурівці», як і «некрасівці», почувають себе не
