Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

…Ми з Мельником призначили установчі збори Товариства на 19.00 13 червня 1988 року – в приміщенні Клубу будівельників на вулиці Василя Стефаника.

На Академічній площі зібралася сила народу – від таких високих інтелігентів, як композитор Микола Колесса, до студентів і робітництва. Аж такого здвигу я не чекав: у суспільстві зануртував уже відвертий протест проти комуністичного режиму.

З площі люди пішли до Клубу будівельників – і всі ми отетеріли: на брамі висів масивний замок, до нього був прив’язаний папірець, на якому хтось написав хімічним олівцем: «Общество украинского языка не состоится».

Це був перший саботаж Мартинюка.

«Відбудеться! – заволав народ. – Геть Мартинюка! Всі на мітинг!»

Натовп колихався, стугонів. Вулицею промарширував відділ омонівців, погрозливо відбиваючи чобітьми по бруку крок: нині вони вперше показалися людям на очі, а незабаром на мітингах, на святкуванні Дня Львова у жовтні спустять вівчарок, застосують газові балончики, лупцюватимуть крайніх гумовими палицями, будуть тягнути за волосся дівчат і жінок до міліцейських «воронків», за значки із тризубцями топтатимуть студентів чобітьми – все це ще буде у Львові, а потім народ таки переможе і за ініціативою Івана Геля та з дозволу мужнього голови міської Ради Богдана Котика, який піде на відверту конфронтацію з партапаратом, вулицями Львова пройдуть стотисячні релігійні мирні походи, а за півроку, 22 січня 1990-го, в день Живого Ланцюга між Львовом і Києвом, замайорить синьо-жовтий прапор на Високому Замку, і мені, як голові Товариства, випаде честь відкрити в Оперному театрі урочисті збори.

А погромники знайдуть для себе поле діяльності на Вінниччині – вони мало що не до смерті поб’ють депутата Верховної Ради України Олександра Гудиму; і ще й тепер, в умовах незалежності, ті самі бандити, які виходили колись на операції в омонівських мундирах, нині в цивільному – уночі, яко таті, – нападають на голову одеського Товариства «Просвіта», б’ють до непритомності із садистськими примовляннями: «Убирайтесь вон, хохлы, из Одессы!»

Україна бореться і далі, тільки тепер повинна знати з ким. Де той ворог: в яких низах і в яких верхах замаскувався, чому його не виявляють, кому потрібно, щоб він діяв потаємно і сіяв серед народу липкий страх, хто осквернює могили воїнів і жертв комуністичного терору? А може, реальну владу мають ті ж таки комуністи – ось вилізли вони на світло денне в Криму, – а наш парламент, і уряд, і Президент – це тільки бутафорія?

…Натовп сформувався в колону й рушив до пам’ятника Іванові Франкові на університетську площу. Цього дня, 13 червня 1988 року, відбувся перший в Україні тисячолюдний мітинг.

Озвучення не було. Члени ініціативної групи, виступивши перед зібранням, через мегафон оголосили склад Ради Товариства. Відбулося голосування: і Рада, і голова були обрані на площі.

Розпочалася легальна боротьба за національне відродження на чолі з Товариством. Незабаром воно пошириться по всій Україні, з нього виростуть РУХ і партії, Товариство проведе вибори до Верховної Ради України, створить демократичний депутатський корпус, а потім займеться просвітянською роботою і назветься «Просвітою».

Велика тривога з приводу розкольницьких дій авантюристів огортає нині нашу Раду. Адже боротьба продовжується і наша єдність буде ще потрібна: незабаром знову ляже на нас тягар відповідальності за створення нового, демократичного парламенту незалежної України.

Настав час мітингової боротьби, масовий національний протест проти зненавидженої комуністичної влади вибухнув вулканом у Львові й прогримів Галичиною, відлунюючи на всю Україну; вулкан викидав у затхлу атмосферу суспільного життя всеочисне полум’я гніву, вивергав лаву проклять поневолювачам і хвали стражденній Україні, розкидав шлак деструкції – ніхто ж тоді не задумувався, який будинок треба зводити на попелищі, народ знав лише одне: Бастилія мусить упасти.

Я з пієтетом згадую ті часи. Нам усе ще не вірилося, що вони настали, і тому щораз голосніше вигукували заклинання, ніби самі себе переконували, що то не сон.

Розірвавши пута страху, народ обступав офіційні будинки. Вчорашні не обмежені у владі партійні феодали крадькома виглядали із вікон обкомів і райкомів й торопіли від подиву, що таке стало можливе у системі, яка ще вчора була всесильною і контролювала не лише вчинки, а й думки підлеглих; у приміщеннях КГБ, забарикадованих народом, тремтіли від страху фахівці репресивного апарату; на сходах, на підвіконнях перших поверхів колишніх катівень, куди колись не кожен і глипнути наважувався, ставили люди свічки замученим; у самому центрі Львова, на «клумбі», де народ вирішив поставити пам’ятник Т. Шевченкові, збиралися доморощені політики, вивішували антикомуністичні лозунги і рукописні газети, в яких таврували злочини більшовизму, тут же промовляли до народу новоспечені оратори і декламували свої віршики незнані досі поети; захоплені й гнівні вигуки стрясали повітря – на Оперному театрі не те що голуби – ворон не сів би; сумно поглядав на антикомуністичні мітинги поставлений на могильні плити із стрілецьких та єврейських гробів бронзовий Ілліч, передчуваючи, що недовго йому тут стояти: незабаром надінуть на його шию петлю і під зловісний рев та улюлюкання натовпу ляже він на днище кузова самоскида…

На «клумбі» промовляє, затинаючись, бо не дав йому Бог ораторського хисту, новітній ватажок натовпу математик-програміст Іван Макар. Він вимахує червоно-чорним прапорцем – воскрешає забуту пластунську символіку, несвідомо видаючи її за штандарт ОУН, і народ вірить йому: невдовзі на мітингах і урочистостях ця незрозуміла і чужа східному українцеві символіка відсуне набік національні прапори і того ж східного українця, а тому стане шкідливою; Макар незабаром сяде в тюрму, і весь світ вимагатиме його звільнення; потім він вийде на волю і буде протестувати заради протесту,