Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Скинув на плац свої набутки і перший Президент України, скинув сміливо – разом з брудною білизною, а чи варто було те робити?
Я з шанобою ставлюся до Леоніда Кравчука, бо й не уявляю, як можна зневажати обраного народом Президента: він уже не Кравчук, він символ нашої державності, ми можемо дихати йому в потилицю, щоб він водно відчував нашу присутність, але чи ж може себе називати державним народ, який на весь світ – хай Президент і учверив дурницю – вигукує йому «ганьба», свище і заплескує? Але ж ні, не народ поводив себе непристойно – непристойно поводився накип, але чому ми так швидко піддаємося стадності, чому не маємо відваги закрити крикунам роти?
Так, я шаную Президента, проте не аж так, щоб не бачити тих двох його помилок на Всесвітньому форумі українців. Звісно, стало досить першій особі зневаг, та чи ж то місце на зібранні всієї ще не злагодженої української сім’ї зводити з кимось порахунки, ще й даючи при тому козирну карту тій самій юрбі? Або чи ж не міг Президент знайти іншої форми протесту проти втручання іноземців у внутрішні справи держави, а тільки указ про видворення з країни, шокуючи цим іноземні посольства в Україні?
Що ж, всі ми несемо на собі тавро більшовизму – принцип єдиноправильності. Бо ж не з державних міркувань, а виключно через гіпертрофовану амбіціозність спричинився В’ячеслав Чорновіл до фактичного зриву урочистого віча, коли-то він домагався через рев публіки повторного слова… Та забуває і Президент, і ті, які йому опонують, що ці пробоїни в нашому державному будівництві не проходять повз увагу північного сусіда, який ніяк не може змиритися і не змириться ніколи з утратою такої багатої колонії, як Україна. Він чигає на нашу слабкість, немов шуліка на курчат, він часто наші непорозуміння сприймає як початок нетерпляче очікуваного розвалу Української держави – і ось уже маємо запропонований Росією проект договору між нашими державами, який є набагато нахабніший за горбачовський союзний договір: спільні збройні сили, спільна економічна територія, спільне громадянство, спільна мова! Яке моральне право мав Єльцин пропонувати нам подібний зашморг? А чому б і ні? Один раз – поступка, другий – мовчанка, третій – брудершафт, а в краю – незгоди, то й закидає раз у раз рибалка спінінг – «авось клюнет».
А як ми легко, захопившись внутрішніми чварами і зовнішньою бравадою, забуваємо про найболючіші українські рани… Проголошення самостійності України пробудило до національного життя наших земляків, розкиданих по «одній шостій», і вони прагнуть мати не тільки зв’язок з материком, а й право повернутися на Батьківщину. І ось тоді, коли фашиствуючий віце-президент Росії Руцькой, наслідуючи фюрера, волає на весь світ, що за кожного вбитого за межами Росії москаля він видасть із свого арсеналу десять куль (точнісінько так поводилися німецькі окупанти: в моїй Коломиї за одного вбитого німця розстрілювали десять заложників), що Росія визволятиме пригноблених росіян на чужих територіях (достоту за месіанським рецептом Катерини II), – наш Президент дає можливість повертатися в Україну німцям, ні словом не обмовившись про українців східної діаспори, – а може, їм дасть пристанівок Гельмут Коль? Коли ж Українська держава упімнеться за найупослідженішу націю як у світі, так і на своїй землі – українську?
…Я із захопленням і тремкою сльозою дивлюся, як проходить урочиста сесія Верховної Ради. Національні гвардійці вносять державний прапор під звуки запорозького маршу… Президент виголошує історичну промову – про відвічну боротьбу українського народу за незалежність і про торжество перемоги… Голова УНР в екзилі пан Микола Плав’юк вручає Кравчукові грамоту, складаючи свої повноваження і передаючи їх Президентові незалежної України…
Я шаную Президента, проте від імені своїх виборців і від себе самого хочу його спитати: чи може він себе вважати цілком незалежним керівником самостійної держави, коли під чиїмсь прихованим тиском у ювілейній промові замовчав вирішальні фактори нашої визвольної боротьби? Серед борців за волю України лише мимохідь назвав Михайла Грушевського, а Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Романа Шухевича і його Українську Повстанську Армію не згадав ні словом? І це тоді, коли у Києві відбулися величні святкування 50-річчя УПА, коли на літургії в Софійському соборі днем раніше було знято анафему з гетьмана Мазепи, а Україна щойно стала правонаступницею УНР…
Кого боїться Леонід Кравчук? Я пробігаю зором президію. У першому ряді сидять М. Горинь, І. Юхновський, К. Морозов, Д. Павличко, В. Фокін, І. Плющ, В. Дурдинець, О. Коцюба, О. Гончар, М. Багров, І. Драч… Герої, пристосуванці, прозрілі і – вороги. Чи може Л. Кравчук стати українським Вашингтоном, коли в державній президії сидять – відвертий ворог України Микола Багров і перевертень Олександр Коцюба? А може, уві сні і наяву стоїть перед Кравчуком дебела постать російського президента, з яким він так необачно випив на брудершафт у Дагомисі, і той має право зараз погрозливо помахувати пальцем?
Чи ж діждемось ми Вашингтона?.. А діждемось-таки колись!
Ось таке моє похмілля після ейфорії…
Та я знаю: Україна стане міцною незалежною державою, бо її почали будувати всі українці світу. Вона стане рідним домом для кожного українця і неукраїнця, який визнає Україну своєю матір’ю, і єдиним пантеоном для тих, хто будував Україну. До Львова перевозять прах патріарха Йосипа Сліпого, а за ним повернуться на рідну землю Іван Мазепа, Симон Петлюра і Євген Коновалець, Євген Маланюк, Іван Багряний і Олександр Довженко… Із центрального майдану Українського П’ємонта глянув у бік столиці і на всю Україну воздвигнутий в честь Незалежності величний Тарас Шевченко…
І брешуть ті, які твердять, що поразка гекачепістів допомогла нам
