Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

«Критику приймаємо, а пропозицію відхиляємо як таку, якої нема»; «Все можна, тільки не буде такої можливості»; «Хай буде нонсенс, аби було ясно…»

Ви щось зрозуміли? Напевне, ні, зате Кравчук добре знає, що говорить і чинить. Боюся тільки, аж тремчу, щоб він, бува, не перехитрив себе самого.

Колись, як уже забудуться нинішні політичні пристрасті, єднання і чвари (я детально їх фіксую, а, напевне, хтось подібне робить ще докладніше, щоб нинішній корінний перелом в історії, коли розпалась остання в світі імперія і народилися вільні держави, залишився-таки живим у пам’яті людей), і Українська держава займатиметься вже не своїм становленням, а нормальним державним життям, коли поняття «патріотизм» не буде асоціюватися з кров’ю, катуванням, тюрмами, підпіллям і розчуленими сльозами радості, а з національним виробництвом, торгівлею, менеджментом, наукою, мистецтвом, і ці чинники приноситимуть в Україну матеріальне і духовне багатство; коли меркантильність і міщанський достаток ні в кого не викликатимуть осуду, а навпаки – активне зацікавлення; коли збудеться нарешті мрія Хвильового про те, що не лише у війську, офіційних установах і навчальних закладах будуть спілкуватися державною українською мовою, а й грабіжники і проститутки визнають її натуральним для своїх професій і побуту засобом спілкування; коли вищою метою нашого громадянина буде не готовність вмерти за Україну, а спокійно і сито жити в ній; коли праця стане потребою, а не тільки засобом виживання або спушеним згори обов’язком, – одне слово, коли ми станемо подібними до інших цивілізованих народів світу, навіть тоді пам’ятатимуть наші нащадки подвиг студентів восени 1990 року в Києві, який, коли взяти їхню готовність прийняти мученицьку смерть, – дорівнював хіба що відчайдушності героїв Сенатської площі або лицарів Зеленого поля під Крутами.

Народні депутати, які зайняли в парламенті бастіон опору проти комуністичної камарилы, виявились безсилими. Ми вставали й демонстративно виходили із залу засідань, виймали дискетки й не голосували, блокували трибуну, стягали з трибуни депутатів, які надто відверто плювалися на Україну шовіністичною отрутою, атакували стіл президії, і навіть міг собі дозволити Степан Хмара вигукувати, пориваючись до Голови Верховної Ради Леоніда Кравчука: «Льоня, ти мене попам’ятаєш!»

Незважаючи на нашу самовідданість і організованість, ми не мали сил зняти з посади Голови Ради Міністрів Віталія Масола, який запропонував Верховній Раді державний бюджет, котрий понад дві треті національного продукту делегував Москві. Такого грабунку не було й за Брєжнєва: Москва через своїх сатрапів, подібних Масолові, поволі, зате впевнено затягала на шиї України петлю – союзний договір, і ми знали, що комуністична більшість українського парламенту прийме його з таким самим ентузіазмом, як приймала високу гостю Маргарет Тетчер, котра викликала в них велику радість прирівнянням України до Каліфорнії. Нагодовані раби страшніші й мерзенніші за окупантів.

У ті дні я почувавався морально пригнобленим. Я інакше уявляв собі роботу в парламенті. Втішався ілюзією, що за п’ять років відносної демократії і гласності УРСР стала вже хоча б приблизно цивілізованою республікою, в парламенті якої повинні дотримуватися елементарних норм співпраці різні політичні групи, люди різних поглядів. Де там! Ми уперлися в стіну партократії, яка становила у Верховній Раді більшість і була не те що не цивілізована, навпаки – наглухо запрограмована демагогічною більшовицькою ідеологією, котра пішла від Леніна – Сталіна і загартувалася в горнилі хрущовщини, брєжнєвшини та і сусловщини, – комуністи не змінилися ні на йоту… Я думав, що в новому парламенті демократична меншість матиме свої права як у нормальних парламентах світу, де однаково шанований кожен його член, захищений статусом депутата. Все це було моєю наївною ілюзією: комуністична більшість, т. зв. «група 239», як виявилося, не знає правил парламентського співжиття, не хоче їх знати, і я зрозумів, що зробив велику помилку, давши згоду балотуватися кандидатом у депутати до Верховної Ради УРСР, – витрачений у парламенті час я зміг би використати з незмірно вищим коефіцієнтом корисної дії – як письменник і голова Товариства української мови. Не знав я ще тоді, скільки матеріалу для творчості дасть мені перебування серед парламентської комуністичної орди…

Напевне, багато кого мучили такі самі сумніви, і не в одного депутата опускалися руки… І тут перед знекровленою нацією несподівано з’явився могутній донор – молодь.

Будуть потім комуністи звинувачувати нас, докоряти, соромити за те, що ми, батьки, так безсердечно спровадили своїх дітей на муки і смерть, а нам буде соромно не від їхніх докорів, а від того, що ми нічого про підготовку студентської акції не знали, що молодь боялася нас, заражених страхом і контрольованих надмірною обережністю, і навіть не посвячувала у свої наміри.

А якщо по правді, то ми молоді зовсім не вірили, вважали її зіпсованою неволею і надмірною опікою батьків; на студентські спроби гуртування в товариства дивилися поблажливо і з певною осторогою – щоб чого необачного не учверила; старше покоління, увірувавши у свій життєвий досвід, забуло, що будь-яку революцію здійснювали не батьки, а діти, що на барикади йдуть не старі, а молодь, і що кабінетними дискусіями ніхто ще не розрубав політичних вузлів.

Ми ж таки знали, що у Львові створилося Студентське братство, а в Києві – Українська студентська спілка, ми ж бачили на вулицях страйкуючих студентів під час передвиборної кампанії, але чи РУХ, ТУМ, УРП хоч пальцем кивнули, щоб залучити до спільної роботи студентів?

Протягом усієї Першої сесії, якщо не брати до уваги прийняття Декларації про суверенітет України, вели ми в парламенті безплідні й затяті дебати про відставку Масола, про недопустимість підписання союзного договору, про забезпечення українським юнакам служби в армії на території України, а київські і львівські студенти створювали в той час таємні склади наметів, теплих речей, дерев’яних щитів – і все те на початку жовтня сто п’ятдесят студентів винесли разом на голубий граніт біля пам’ятника Героям жовтневої революції (нині майдан