Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

То я відповідаю… Прости мені, мій народе, що так жорстоко вишмагав тебе за тяжкі гріхи твої, – ти заслужив панегірика, величного пеану за свої страждання і за те, що так мужньо їх переніс. Нема тобі рівного у світі добротою, працьовитістю і терпеливістю. Але яким ти станеш, опинившись господарем у своїй хаті, не усвідомивши своєї гріховної вдачі, – далі таким невідпорним, слабким і схильним до відступництва, далі – поступливим, покірним перед ворогом і незгідливим у своїй сім’ї?

Ми маємо унітарну державу, проте самі дробимося на партії, мов ряска на воді, з’їдаємо один одного заради своїх амбіцій; отримавши можливість вільно молитись Богові, ми осквернюємо храми сварками і бійками, доводячи один одному, чий обряд справедливіший; ми вигадуємо нові релігії, які стають прихистком для безбожників і пройдисвітів, і віримо лжепророкам та баламутам типу Лева Силенка з його рунвірою і Олеся Бердника з його так званою Духовною республікою й поволі починаємо миритися з тим, що талановитий колись поет Борис Олійник став нашою національною ганьбою. Йдеться тут не тільки про зраду друзів, України, а й про огидну зраду нашого ворога, із жмень котрого він два роки дзьобав крихти у Кремлі, а потім, потоптавши всі засади шляхетності, виставив його світові на глум, кинувши тим самим тінь подлості на весь наш народ.

Йдеться про «бестселер» Б. Олійника «Два роки в Кремлі». Автор, застрягнувши по вуха у хворобливій містиці, виставив М. Горбачова в образі апокаліпсичного звіра. І що ви думаєте – осуджує його не за трагедію у Тбілісі, вільнюську кров, користолюбство чи апологетику оновленої більшовицької імперії… Де там – називає його сатаною за те, що спохвату, ненароком розвалив більшовицьку імперію, в якій так добре жилося Б. Олійникові: вона ж дала йому всі можливі премії та найвищі звання, – і глузує московська преса на весь світ з хохла, який хотів до всіх пристосуватися, щоб мати кругову поруку, й пошився в дурні… Не турботи про молоду українську державу проймають колишнього відомого українського поета – лише розпач за імперією і страх перед волею. Що ж, яничар завжди боявся свободи, він не знаходить пристанівку серед рівного народу, який виборов для себе волю, а тому в боротьбі з нею не дотримується елементарних засад моралі й етики.

Отаке-то… Мусимо врешті-решт сказати собі правду в очі – які ми є, і станьмо після цього кращими!

…Недавно до мене в залі Верховної Ради підійшов депутат із Слов’янська – директор арматурного заводу Володимир Новиков – і сказав ламаною українською мовою:

«Спасибі, Романе Івановичу, за „Орду“. Я зрусифікований українець, чого ніколи не усвідомлював. Аж тепер… Я зрозумів ваш твір, але ніколи не думав, що те розуміння буде таким болісним».

Може, варто було написати «Орду» для одного лише Новикова?

А ось яку записку без підпису я отримав на презентації «Орди» в Мостиськах:

«Пане Романе, мені глибоко імпонують ваші думки про наше „духовне ординство“ – „малість душі“. Ваша книга необхідна саме зараз – на початку українського державобудівництва. Лякає нинішнє ординство, коли карлики рвуться до влади, хоча б найменшої. Вони страшні, ті наші карлики із своєю хохлацькою психологією… Хай ні ваша книга, ні мої думки не виглядають національним самоприниженням. Ми повинні вибратися нарешті із хохлаччини і шароварщини».

Оце і вся моя відповідь шановному педагогові з Дрогобича.

А ще хтось може мені закинути, що я в своїх спогадах ані разу не згадав добрим словом росіян. Чи маю за що? Хто – хоча б один із всіх моїх знайомих російських письменників – сказав мені, що я маю право на незалежність так само, як вони? Жоден. Навпаки, прозаїк Юрій Сбитнєв позаминулого року у Коктебелі аж на крик зірвався в розмові зі мною і Павлом Мовчаном через те, що ми не згодні були з його ідеєю нового союзного договору, який мало чим відрізнявся від горбачовського: «Ну как вы не понимаете, что нам нельзя жить отдельно!» Я розумію: вам, пане Сбитнєв, буде тяжко жити без нас, зате нам – у сам раз!

Це ж вони, російські інтелектуали – члени редколегії московського журналу «Дружба народов» – так озвіріло напали на головного редактора Олександра Руденка-Десняка, який заслав у номер перекладену російською мовою «Орду», і заявили про можливість свого виходу з редколегії, якщо роман буде надрукований.

«Ну что поделаешь? Александр Руденко, надо сказать, держался до последнего и очень достойно в этой непростой для него ситуации (сам украинец из Чернигова, в чем его и упрекали); но младая поросль этой редколегии, не битая, не пуганная, полная сил и, казалось би, желания улучшить свой журнал – подняла такой вой, такой содом! Печатать покойников зарубежья или полупокойников – пожалуйста, этого бояться не будут, а напечатать современный горячий роман, который, без сомненья, стал бы в Москве бестселлером, – на это у них кишка тонка… Единственное утешение во всей этой ситуации в том, что роман имеет убойную силу, с чем вас и поздравляю. Политически было бы правильно и мудро в это нелегкое время напечатать „Орду“ в Москве, чтобы людям непосвященным стало понятно, в чем истоки наших сегодняшних неурядиц, но мы плохие политики, в чем я убеждаюсь каждый Божий день».

Я вмисне зацитував майже весь лист моєї перекладачки, росіянки Інни Сергєєвої, щоб засвідчити, що і мені за моє письменницьке життя зустрівся таки тверезомислячий чесний росіянин, позбавлений імперського комплексу месіанізму.

Напевне, таких росіян є більше, але так рідко випадає з ними зустрічатися в наш постімперський час, коли