Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Джохар Дудаєв назвав новітній вияв російського фашизму «росизмом» – притаманним тільки Росії явищем, яке проявилося в Афганістані, Абхазії, Таджикистані, Чеченії, а народилося в тридцятих роках під час штучного голодомору в Україні й на Кубані.

Сьогодні російський фашист відзначає свою перемогу над фашизмом німецьким кривавою оргією в Чеченії. Втретє знищує москаль непокірну Ічкерію з тією лише різницею, що раніше, як засвідчили очевидці, «аулы были взяты штыками и разрушены до основания», а тепер їх змітають з лиця землі установками «град»; що раніше «взятых в плен горцев в пылу ожесточения сбрасывали со скалы», а нині скидають з вертольотів; що раніше депортували весь чеченський народ в Казахстан, а тепер знищують на місці.

Фашист святкує перемогу по-фашистськи, бо інакше не вміє, – в нього немає моралі саме тому, що переміг… Ось на наших очах відродився нормальний німецький народ, ніби ніколи й не косила його брунатна чума, зате переможець увібрав у себе всю жорстокість звитяженого і звитяжця: полюбуйтеся, панове президенти, гості Єльцина, як глибоко вросло звірство в організм його народу: парад перемоги над фашизмом відбувається на руїнах Грозного! Чуєте, там до «героїв» чеченського розбою промовляє генерал Єгоров, він переконує вбивць і грабіжників, що вони принесли кавказцям мир, він обіцяє надалі вести війну гуманнішими засобами (це як: не живих, а мертвих дітей кидатимуть у вогонь?) і вручає учасникам ганебної війни ордени за доблесть у Самашках.

Вам не соромно, панове президенти? Ба ні, у вас традицій сорому немає: ваші попередники визнавали кривавий сталінський режим під час голодомору в Україні, давали німцям згоду на окупацію Чехословаччини, теж спалювали напалмом в’єтнамців, бо не могли товкти Росію; для вас війна – то історична данність, нормальний стан людства, через це ви і вважаєте чеченську війну внутрішньою справою Росії. Тільки пам’ятайте, панове: якщо московська орда поповзе й на Україну, то це вже буде не внутрішня справа якогось одного народу чи держави – це буде третя світова війна.

Я щасливий, що в цій ганебній ситуації, коли Європа вдає, що не чує відлуння війни на Кавказі, честь мого народу врятували бійці УНСО, які стали на захист Чеченії; і журналісти з Конгресу українських націоналістів, котрі зуміли взяти інтерв’ю в генерала Дудаєва, за голову якого фашистська Росія, немов у середньовіччі, призначила високу грошову винагороду.

Тоді, коли світ набрякав війною, я відбув першу і найпам’ятнішу мандрівку: батько посадив мене на фіру й повіз із Трача до Коломиї, в зовсім інший світ – чужий і заманливий, – щоб я поволі призвичаювався до нього, адже він чекає-не дочекається, поки я підросту й покину свій зелений рай.

Я давно просився в цю подорож, та мене лякали горбатою бабою, яку на рогачці треба в дупу цілувати. І ось коли батько заїхав у двір до своїх коломийських знайомих, з будинку вийшла старенька, переломана радикулітом пані: я відчайдушно почав утікати – батько наздогнав мене аж на другій вулиці.

Ті страхи переслідували мене протягом цілого дня моєї першої подорожі, ніби гартували перед вступом у незнайомий світ.

Я міцно тримався за батькову руку, бо все навколо було незвичне: будинки спиналися високо, а шпиль ратуші продирав хмари, з високих димарів цегельні валив клубками дим, що терпко пахнув, і я допитувався, для чого людям такі високі комини… Та це лише дивувало, а ось коли ми вийшли в центр міста, справжній страх пройняв мене: поміж рядами домів, серединою дороги, повзла, мов велетенська черепаха, залізна потвора, яка розпачливо верещала й викидала з низького димаря просто на мене хмари диму. Я закричав, присів, і батькові довго довелося мене переконувати, що це звичайний поїзд, який возить нафту з Рунгур на залізничну станцію, і називається він «льокайкою»… Нині «льокайки» в Коломиї вже немає, та я щоразу зупиняюся на тому місці, де покликали мене шалений посвист і терпкий запах вугільного диму в далекі мандрівки – чи то на земні простори, чи на лани білого паперу.

Потім це чуже місто стало для мене звичним і буденним, воно в моїх очах поступово маліло, ставало тісним, вузьким, і я мріяв про інше, далеке, ніби воно існувало на іншій планеті, місто, про яке я знав тільки й того, що майже весь його простір займає величава будівля, яка називається Університетом, і потрапити до цього храму стало мрією мого життя.

Тож настав день, коли батько вирядив мене у другу подорож. Він провів мене на коломийський вокзал, випросив у касирки квиток на післявоєнний телятник, щоб я із полотняним рюкзаком, набитим харчами й білизною, та з дерев’яною валізою, повною книжок, поїхав назавше з колись чужого, а нині вже рідного міста.

Обличчя батькове було тоді добре, ласкаве, тужливе і ніби винувате, як у той мент, коли він клав собі на плече Сивкову морду; в кутику ока блищала сльоза, батько був достоту такий, як колись у передсвітанковому мареві на святі сливового повидла. Я ще раз відчув його доброту, взяв її й пішов з нею у світ.

Післявоєнний телятник рушив з Коломиї до Львова, востаннє майнуло на пероні батькове обличчя, і більше ніколи в житті я його не бачив…

Набрали мої залубні розгону, Сивко виривав копитами замерзлу груду з дороги й обкидав мене нею; упряжка залишилася раптом без управи, я мусив схопити віжки в руки, щоб не полетіли у стрімкі провалля, мов Фаетон із Фебовою колісницею; почав я правити своїм повозом сам і – молодий, недосвідчений, ненавчений – самотужки мусив набирати досвіду й уміння, бо на передку не стало візника. Все моє життя й доля були віддані в мої