Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Ох і мчали Фебові коні, ох і мчали мої залубні – напевне, ні в кого так не неслися – і над проваллями проскакували, і на засувах вряди-годи перекидалися, та завжди виносили їх борзі на вчовганий тракт, а руки мої, що тримали віжки, міцнішали, і ставав я впевненіший у собі та водночас щораз пильніше дослухався до голосу мого незримого керманича. Хто то був: сивоголовий Феб чи моє власне сумління, відчайдушність чи обережність, сміливість чи страх – я весь час відчував, як чиясь тепла долоня тихо лягає на моє зап’ястя, стримуючи або ж спонукуючи, і я таки знав, хто витає наді мною.
Того, хто читатиме ці спогади, може здивувати, що я не згадую про матір, оскільки весь час веду мову про стосунки з батьком, аналізую їх, намагаюся знайти в них винятковий позитив, – тож хочу запевнити читача, що підозри в моїй байдужості до мами, якби в когось виникли, не мали б жодних підстав: я, найменший серед дітей, був маминим мазунчиком – «мізинчиком», як вона мене називала; її любов до мене, а моя до неї спосилалася на нас самим Господом – готова, досконала, сповнена найніжніших почуттів, прив’язаності, відданості, нероздільності, проте я ніколи не осмислював ні маминої, ні своєї любові, ніколи не брав її під лінзу свідомості для дослідів; любов наша була немов повітря: кожної миті необхідна і, зрештою, непомітна.
А батько стояв неначе збоку – оберегом мого життя, контролем моєї поведінки, кодексом правил, за якими – і тільки за ними – я повинен був учитися жити; батько був суворий і непоступливий, коли йшлося про міру порядності того чи іншого вчинку, коли ставились на пробу моралі такі категорії як чесність, чемність, гордість; він возвисив переді мною на найвищий п’єдестал пошанівку мою націю, яка мені передалась як спадок предків, і від неї не можна відмовитись ні заради вигоди, ні через злидні: обов’язкова моя присутність у моїй нації мала бути для мене солодким прокляттям.
Батько ніколи не пестив мене, рідко бавився зі мною, методично витолочував у моїй натурі бур’янці брехливості, двоєдушності, самозакоханості, пристосовництва – витолочував ґрунтовно й безжалісно, щоб ніколи більше не проростали; він без упину чогось навчав, а коли я не все сприймав або був неуважний, карав мене найжорстокішою і найзневажливішою фразою, в якій, проте, ховалася пекельна бомба сміху:
«Дурний тебе піп хрестив!»
Ця фраза була для мене одночасно образливою і потішною, смішною, але й прикрою, бо стосувалася вона не тільки мене, а й старенького отця Вергуна з Дебеславець, який насправді хрестив мене і якого я любив… «Телень-телень!» – вривається на нашу з батьком дорогу розкішна бричка з відкидним сидінням; фірмандяк вправно розвертає повоза на подвір’ї, сходить з брички ветхий, згорблений священик, який посідає в моєму маленькому духовному світі друге місце після Бога; отець Вергун весело вітається, батько обнімає отця й проводить до хати, а я киплю в душі від гніву на таку фальшивість; адже називав, таки називав мій батько його всечесність дурнем! Священик, спітнілий з дороги, просить подати води, я – щоб викупити батькову провину – підношу йому цілу коновку й отримую замість подяки вибух гомеричного сміху. Це бентежить мене, але і втішає одночасно: отець Вергун від сміху аж схлипує, я й не здогадуюся навіть, які тяжкі фізичні муки справляє панотцеві той сміх… Одного разу мало не довів його до погибелі: на престольний празник після розкішного обіду, який затягнувся до ночі, я – не наїджений, а напханий, мов качка, – вголос заявив при гостях, що не піду спати, бо ще не вечеряв. «Як то?!» – видивився отець, вражений моєю ненажерливістю. «Бо я ще не їв кулеші з молоком!» Бідний священик ледве відхлипався від сміху. «Телень-телень…»
Мої стосунки з батьком не були легкими, та, оскільки я вважав його найвищим для себе авторитетом, намагався віднайти в них тепло і коли знаходив – а його було повно, мов бісеру, розсипаного в поведінці, вчинках, мові, тільки треба вміти побачити ті блискітки доброти й спіймати їх, бо вони розкочувалися й губилися в глибоких ритвинах батькової суворості, – і те знайдене: чи то доторк долоні до мого тімені перед світанком на святі сливового повидла, чи ласкавий помах руки на Святий вечір, який виганяв нас з хати на санну дорогу до бабусі, чи то каяття перед Сивком за жорстокість або скупа росина сльози в кутику ока під час прощання на вокзалі – все те було для мене незмірно дороге не тільки як чиста батьківська любов, а ще й як усвідомлення того, що батькова суворість проросла на справжній доброті й через те ставала вона для мене не менш дорогою, ніж материна ніжність.
Не стало батька. Надто тяжко пережив він арешт мого брата, надто страшні й тривожні ночі довелось перетерпіти протягом багатьох років, а останнім келихом отрути було для нього моє виключення з університету. Коли я повернувся з армії, батька вже поховали: доволі молодим допав він із святвечірньою кутею до бабусі, мав усього п’ятдесят шість літ. Проте я й нині, вже на десять років старший за батька, все ще відчуваю себе дитиною, коли він приходить у мій спогадний світ або уві сни, бо помер мій вітець у глибокій старості жалю за Євгеном, який поневірявся в гулагах, і за мною, викинутим за межу науки… Хай його смерть залишається на совісті негідника, про якого я вже писав у попередній книзі спогадів, добравши для нього псевдонім «Панчишин». А не кається й досі каналія, мало того: з його нечестивих уст й далі бризкає на мене
