Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук
Я вернувся з армії після смерті Сталіна, відбувши найтруднішу в своєму житті чотирирічну подорож, під час якої набрався неабиякого життєвого досвіду, і був поновлений в університеті. Братові ж, який карався у воркутинських концтаборах, дозволили побачення з рідними.
Тоді я уздрів свою матір зовсім не тією, якою звик бачити дотепер: такої метаморфози я не сподівався. Завжди залежна від батька, надміру ніжна й податлива, вона стала враз суворою й рішучою, ніби в одну мить перебрала на себе батькові функції. Сказала, коли я приїхав на канікули після закінчення другого курсу:
«Поїдеш до Євгена».
Знаю, скільки зазнала вона вагань і мук, поки зважилася на таке рішення. Дорога до Воркути була тоді досить небезпечна – саме в цей час Берія повипускав з тюрем блатняків і вуркаганів, й мати свідомо йшла на ризик: або морально врятує старшого сина, або втратить фізично обох. Євген настійно вимагав побачення зі мною, і я здогадувався, що він робить це з однієї причини: щоб утвердились ми у своїй вірі в нього й цією вірою підтримали його в житті.
І я поїхав.
Нині нікого нічим не здивуєш: ми так швидко звикли до свободи, хай і убогої, що навіть не помічаємо її і, забувши про всі принади «світлого» минулого, по-блюзнірськи називаємо його добрими часами, а в ті «добрі часи» хрущовської відлиги ми щиро раділи з таких полегш, які нині здавалися б найтяжчою наругою; нам дозволені були побачення з каторжанами, які прожили в концтабірному пеклі щонайменше по десять літ, і з гуманних, звісно, міркувань управління залізницями відкрило пряме сполучення між Коломиєю і Воркутою, щоб «ощасливлені» батьки, сини і брати в’язнів могли без пересадок добиратися в пітьму заполярного кола до страждальців. Правда, невдовзі той поїзд зняли, бо підтверджував він, що найжорстокіший більшовицький терор відбувався саме на Прикарпатті, про що відразу заговорили українські емігранти за кордоном. Та я ще ним – в один бік – скористався.
Наша сім’я тоді зовсім не мала грошей: матері пенсії після втрати годувальника не дали, бо ніде не працювала, а була молодою, я жив на стипендію, а сестра Наталка із своїм чоловіком щойно влаштувалися після інститутів на роботу – отож вони й відклали одну тисячу карбованців: їх мені вистачило на оплату дороги і ще трішки залишилося на харч. Я зашив ті гроші у підштанці, взяв квиток у загальний вагон, зайняв найвищу поличку, призначену для багажів, простелив на ній шинелю й вирушив у непевну дорогу.
П’ять діб трясся у смердючому, з блощицями, вагоні, та я був невибагливий після довгорічної служби в армії, і пахнув ще тоді мені паровозний терпкий дим; мав я в дорозі час для роздумів, бо спілкуватися з пасажирами, які весь час мінялися у загальному вагоні, не бажав, та й боявся спійматися на гачок якомусь базіці або провокаторові, а ще – протилежну багажну полицю зайняв під Москвою підозрілий тип, з виду блатняк, який вряди-годи позирав униз і когось там втішав: «Не серчай, керя, должно, со временем освободят», і я побоювався, що, як тільки вийду на якійсь станції за окропом, моє місце займуть, тому полишав своє дорожнє лігво лише при потребі, та й то тоді, коли мій сусід давав хропака.
Я лежав і весь час думав про Євгена, якого ми по-домашньому кликали Нуськом, і щораз чіткіше приходила до свідомості думка, що тієї людини, до якої їду, зовсім не знаю, бо востаннє бачив брата понад десять років тому, коли він з карабіном вийшов з дому в провесінню пітьму, залишивши зрозпачених батька й матір, а на мене й не глянув: ми ніколи не жили в мирі, й хоч ті антагоністичні стосунки між нами були дитячі, все ж не встигли перерости в мирні – дорослі, й ми фактично не знали один про одного нічого більше, крім того, що єсьмо братами й мусимо жити під одним дахом.
Хто ж він нині – Нусько, чи утвердиться в мені добра віра в нього під час зустрічі? Може, там на мене чекає зовсім чужа як зовні, так і внутрішньо людина: зарані постарілий, знищений чоловік, здеморалізований жебрак, злодій? Або ж озлоблений на весь світ мізантроп, який вважає тих, що на волі, сподленими рабами, пристосуванцями, зрадниками великої ідеї, а себе – героєм, якому належиться за муки особлива шана, а в слушний час, коли прийде воля, – плата високими посадами і владою? А може, став достойним мужем, який у тюрмі пройшов політичні університети й готовий решту життя присвятити боротьбі за незалежність України і за неї, якщо треба, й загинути? А може, він блатняк, сексот?.. Що могла виліпити з неповнолітнього юнака за десять років найтяжча у світі каторга? І я почав побоюватися: а що, як під час зустрічі не здобуду для себе брата, а втрачу назавжди?
Добре, але який нині я? Що Євген знає про мене? Що я знаю сам про себе?
За натурою я оптиміст: ця властивість характеру допомогла мені гідно витримати всі випробування долі й залишитися в розмаїтих, інколи й зовсім тяжких ситуаціях самим собою; я ніколи не ставав іншим, ніж є, не входив у будь-які ролі, які б не відповідали моїм уподобанням і світоглядові. З юності й до останнього часу непохитно вірив, що мій народ звільниться від окупантів і стане незалежним, – інакше я не зробив би того, що зробив, бо завжди вважав і досі вважаю свою письменницьку працю одробинним внеском у відвічний і безперервний процес нашого державотворення. Так, я ніколи не міняв своїх ідейних переконань, проте завжди застановлявся над тим, яку вибрати тактику на своєму полігоні боротьби; застосовував один раз таку, а вдруге іншу
