Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Знаходжуся в контексті моєї нації – в тандемі з нею; нестримна її енергія є одночасно моєю енергією, її рух в упертому просуванні вперед є моїм рухом, яку б функцію я не виконував. Ми всі – йдемо. А хто випадає або випав із всезагального руху свого народу на заповітній дорозі, хто збочив з неї і залишився позаду, того неминуче здолає песимізм, до яких би допінгів не вдавався; ін’єкції чужих сил не виліковують цієї недуги. Зневіренець у власній потузі мусить загинути: кожна на світі сила має свій ліміт енергії, якої нікому й крихти не віддасть – чужу ж з охотою поглине.

Поступ на історичних магістралях людства має один загальний напрям у безмежжі, в якому кожному окремому народові надано окремий відтинок у просторі й часі, як вік та маєтність окремій людині. Запрограмований Господом у всій нашій планетарній системі рух поступу є невідворотний, і в цьому закладено найвищий оптимізм Природи: те, що залишилося позаду чи то в космічних вимірах, а чи в історії найменшого народу, те, що ми проминули, вже не може бути осягнуте смислами, тільки пам’яттю – доброю або злою; ніколи не повториться існування зужитого й зниклого в Космосі астрального тіла, як не може повторитися фізичне чи політичне життя, починаючи від комах і закінчуючи імперіями.

Сказав Соломон: «Дорога праведних – як світло зірниці, що світить дедалі ясніше, аж поки день не настане повний…» Шлях мого праведного народу чотири роки тому увійшов у днину, і, хоч день той іще не повний, все ж світло зірниці заясніло перед нами і вже не згасне. Ми маємо щастя зріти його.

Моє перебування у першому українському парламенті схоже було на кроки піхотинця в навальному марші дивізії, яка на своєму шляху змела, мов будиночок з карт, концтабірну державу й викинула із зали Верховної Ради України символ московського більшовизму, який своїм кривавим існуванням осквернив многостраждальне XX століття, – паперовий муляж Лєніна. Відбулася в Україні безкровна революція – і диво: жоден комуніст не став на захист свого вождя; навіть нинішній спікер парламенту Олександр Мороз, який нахвалявся, що тільки по його трупі винесуть уперед ногами виліпленого із пап’є-маше ідола, швидко примирився з переміною інтер’єру в залі, бо ж насправді ані один комуніст не вірив і не вірить у примарні комуністичні ідеї, а тільки в ідею влади, яка нині таки прозирнула до Мороза з руїн розваленої імперії.

Зупинюся на характеристиці цього самодіяльного, як і майже ми всі, політика, який разом з рештками комуністів став упоперек шляху нашої повної незалежності, і, в зв’язку з особою спікера, поміркую про його кумира Лєніна – не як першовідкривач, а як свідок пройденого політичного процесу.

Замало назвати вождя світового пролетаріату і створену ним систему диявольщиною, замало освятити місця, де знаходилися скульптурні зображення злої сили, – мусимо усвідомити й примиритися з тим, що та негативна сила людства, втілена в симбірському юристові, була могутньою й самим-таки людством, звабленим обіцянками утопічного раю, спородженою. Через те й сьогодні змучений нестатками плебс, знову обманутий політичними авантюристами, дефілює під червоними прапорами й портретами Лєніна-Сталіна. Деколи ті дефіляди стають жалюгідно смішними, як усе віджите, що безповоротно кане в небуття: нещодавно в Москві вийшли підбурені комуністами знедолені пікетувати американське посольство – вони несли церковні хоругви, ікони, а між ними портрет Сталіна, і вигукували: «Янкі – вон!» Проте смішного тут не так уже й багато: утопічна література, поза волею її творців, підготувала облудну мрію про рівність, про дармовий, відібраний у ближнього хліб, і та мрія живе й досі. А хіба вона властива тільки московитам? Згадаймо: хіба наш фольклор часом не був пройнятий ідеєю, такою схожою на марксівську «експропріацію експропріаторів», – ув образах Довбуша й Кармелюка? Пам’ятаєте пісню: «В багатого відбираю, убогому даю і, так гроші розділивши, я гріха не маю». Грабуй награбоване!

Мрія про всезагальну утопічну рівність ще довго житиме у злюмпенізованих людях, які втратили навики до праці, елементарну творчу ініціативу, в моральних бомжах, схожих на нашого славнозвісного козака Голоту, який усім, подібно відомому депутатові, хамить і ні перед ким не скидає шапки, та передовсім у маніпулянтах і пройдисвітах, які добре навчилися під час тоталітаризму наживатися на всезагальному оглуплюванні народу.

Ця мрія ще довго житиме й тому, що ідею комуністичного пекла в образі раю створювали протягом віків високоосвічені й жертовні люди. Чи ж посміємо ми нині кинути камінь у Томаса Мора за його «Утопію» або в Томмазо Кампанеллу за «Місто Сонця» – твори, написані кров’ю серця в тюрмах і на вигнаннях? Чи маємо право проклинати Фрідріха Ніцше, який своєю філософією прагнув повернути людині, наділеній богорівним розумом, втрачену гідність, а використав його вчення для злочинної діяльності Адольф Гітлер?

Не винні мрійники – винні практики, і не в тому їх вина, що заходилися будувати державні споруди за рецептами філософів, а в тому, що, добре розуміючи неможливість здійснення їхніх мрій, кинули змученим неволями й нестатками людям злочинне за своєю сутністю утопічне гасло зрівнялівки, спровокувавши їх добровільно заходити в концтабір. Адже «утопія» у перекладі з грецької – місце, якого нема; але ж можна створити в окремо взятій для експерименту країні: обгородити її дротами й зігнати обдурених людей у державний концетрак, закрити перед ними зовнішній світ, щоб, не зріючи іншого життя, свій вважали раєм, дати можливість наїдатися й розмножуватися – одне слово, перемінити народ у стадо слухняних рабів.

Зреалізована утопія вмить стає антиутопією. Класичне художнє відтворення такого суспільства маємо в знаменитому й страшному романі Джорджа Орвела «1984»: змора людського знеособлення, зображеного у творі, звичайно, вражає, проте ми, всупереч Орвелові, нічого собі не уявляли, а фізично пережили совєтську антиутопію й пізнали всі її принади.

Комуністичні практики, які бажали тільки єдиного – безмежної влади, були насправді посланцями диявольщини. Це не містика: якщо є Бог, то мусить бути й диявол.