Дороги вольні і невольні. Щоденники. 1991–1994 - Роман Іванович Іваничук

Повертаючись з Воркути, я зробив у Москві пересадку й використав вільний час для відвідин мавзолею. Мусив це зробити, щоб побачити забальзамованих звірів. Я їх побачив і зрозумів, що мертві суть, як і їхні злочинні ідеї. Животіє на світі ще комуністична практика, що зникне з лиця землі й забудеться повік, як тільки закопають мершу першого звіра, ім’я якому 666. Я забобонний.

Отак стояв я навпроти шахти «Капітальної», відчуваючи блаженну полегшу від того, що здер із себе ленінську машкару, яку одягнув із тактичних міркувань, полегшу від усвідомлення, що ніколи вже не приросте вона до моєї свідомості; мені стало так радісно, немовби в ту мить я побачив брата, якому міг би зізнатися в своєму очищенні.

Колони ще проходили, та вже видно було останню – і в першій її шерензі я побачив Євгена: був він на вигляд такий же, як у ранній юності, лише із шкарубкою шкірою на обличчі.

Я вигукнув, не тямлячи, що чиню: «Нуську!» Загарчали собаки, конвойний прикрикнув: «Не положено разговаривать с заключенными!» – та Євген повернув голову і, зробивши прохальний жест в бік охоронника, спитав мене: «Ти Роман? Я не впізнаю тебе…»

– «Завтра буду в тебе!» – крикнув я. «Приходь нині на прохідну, я домовлюся», – відказав Євген і зник за брамою концтабору.

Того ж дня я зустрівся з братом в кімнаті побачень. Були і плач, і біль, але й була незмірна втіха: брат мій вийшов з пекла загартованою, чесною людиною; він радів з того, що ми однодумці. Не знав тоді Євген, що остаточне прозріння прийшло до мене сьогодні на дерев’яному воркутинському хіднику.

Ми зустрічалися три дні поспіль, впізнаючи й вивчаючи один одного. Я звірився перед ним, що готуюся стати професійним письменником; він довго мовчав, потім сказав: «Ти не зганьбиш нашого чесного імені». Не запитав, а ствердив, а тоді просвітлів – став геть-чисто таким, яким я його бачив понад десять років тому… І ми поринули у спогади, немов наслухали далекі дзвіночки із санної дороги, по якій мчав наш час. Та ми тоді були ще дуже молоді й про час не думали, а він і нині галопує вчовганою дорогою, і дзвінки на ній теленькотять, і ми вже добре усвідомлюємо, який то короткий шлях до бабусиного порога.

Я тоді так і не дізнався, що пережив Євген за роки каторги, зрозумів тільки одне: врятував його від загибелі цілющий іваничуківський оптимізм і успадковані від наших батька-матері порядність і доброта. Про його життя в неволі я дізнався аж потім – з книги Євгена «Записки каторжанина». Велику радість маю від того, що є в мене такий брат!

Й не раз, дивлячись на деяких своїх ровесників, які постраждали від більшовизму, проте й сотої долі не пережили того, що Євген у воркутинському концтаборі, а вимагають надмірної уваги до себе – ніби плати за муки заради України, міркую собі: хіба ж ви не знали, на що йдете, адже політична діяльність з усіма її наслідками – то ж професія. Так ні, один гнівається на суспільство за те, що не став президентом, другий не подає руки тому, який не сидів у тюрмі, ще інший ображений на весь світ, бо не обрали його депутатом…

Можна б, зрештою, не зважати на амбіції цих людей, та біда в тому, що вони каталізують розкол у народі – на своїх прихильників і ворогів, а дисциплінований справжній ворог потирає з утіхи руки й вигрібає для себе каштани, спечені в попелі наших дітвацьких сварок та непорозумінь, і набирає нових сил, щоб і далі кривдити не лише ув’язнених, а весь народ – своїм злочинним існуванням на білому світі. Чи ж маємо право впустити його на наш державний тракт?

Є в мене велика дорога, що увібрала в своє русло всі мої стежки й путівці, – найважливіша магістраль, якою впродовж століть йшов і йде сьогодні мій народ, і повернутися назад не мав я ніколи спромоги ані права, і зійти з неї не дозволили мені воля предків і власне сумління. Це довга й тяжка дорога з неволі до незалежності; всі ми на ній народилися, і той, хто полишив її з причин зневіри заради спокою чи вигоди, – без матері назавше зостався, засуджений на небуття й непам’ять, бо тільки марш – плече до плеча – із своєю нацією є запорукою найповноціннішого людського існування.

Не міг вижити без своєї дороги жоден народ. Щоб залишитися при житті, мусили повернути собі обітований край євреї: розкидані по всьому світу, моляться вони нині до рідного клаптика землі, немов до храму; татари зберегли себе лише тим, що в пам’ять вигнаного народу навічно вкарбувався шлях до Криму; гине нині чечен на своїх гірських стежках і лише на них зможе здолати окупанта; Україна вийшла сьогодні на європейський шлях й стала видною розпорошеному по далеких землях нашому людові, та й Білорусь змиє ще з себе ганьбу, потоптавши відступників на битому тракті. Тільки світовий розбійник, котрий тратує чужі землі, занехаявши свої власні дороги, конатиме без співчуття людського на велелюдних перехрестях.

Полишивши заради пера політичні баталії в українському парламенті, я далі йду по заповітній магістралі, яку не обирав, а на ній народився, і йтиму нею вічно, бо навіть тоді, коли моя власна дорога закінчиться, я із набутком, якого за життя доробився, мчатиму вперед в історії мого