Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Я не збираюся потонути у власній крові!

Він не дає докторові Богу продовжувати своє самовдоволене розумування. Він просто перестає вслухатися. Легка дрімота відносить його геть з цих білих простирадел. І коли він за якийсь час напіврозплющує одне око, доктора Бога вже не видно. Він знову відключається, аж раптово його розбуркує гучне гримання до дверей та енергійний голос на коридорі:

Санітарно-гігієнічна служба! Санітарно-гігієнічна служба!

Художник здригається. Невже і тут? Але нічого не відбувається. Ніхто не вривається в приміщення. Він справді почув той голос? Вухо любить обманювати нас. Чує свистки, а думає про торохкотіння локомотивів, що від'їжджають вдалину. Воно мучить нас дзвоном, шумом або взагалі втратою слуху. Ні, справді, хтось реально крикнув за дверима «Санітарно-гігієнічна служба!». Він згадує про волову тушу. Вона ще там теліпається, розкладаючись. Йому доставили її зі скотобоєнь Вожирар, таких знайомих йому з часів життя у Вулику. У майстерні на вулиці Сен-Ґотар він змайстрував спеціальний каркас, прикріпив до нього міцними мотузками тушу, то було зовсім нелегко, учень різника мусив йому допомагати. Він цілими днями простоював перед цією тушею, боровся з воловими ребрами, м’ясо почало псуватися, втратило свіжість червоного кольору, набуло кольору іржі, з кожною годиною більше і більше підсихаючи. Його необхідно відсвіжити!

Полетт Журден, сама терпеливість, добра дитина для будь-якого доручення, яку Зборовський приставив прислуговувати художникові, тягне до майстерні повні відра волової крові. По одному в кожній руці. На її м’яких пухких долонях відбиваються червоні сліди від відерних дужок. Художник марить Рембрандтом, в енний раз біжить, немов шалений, до Лувру, щоб подивитися на тушу бика, що намалював Рембрандт. А тим часом від туші в майстерні розноситься такий нестерпний сморід, що Полетт змушена дихати ротом.

Мсьє Сутін. Я більше туди не піду.

Їй так незручно, коли робітники на бойні дивляться на неї з недовірою. Коли вона вичитує в їхніх поглядах підозру. І для чого цій малій стільки крові? Що вона з нею робитиме?

То для дуже великого хворого, — белькоче вона вибачливо.

Художник хапає відро, виливає кров на коричневу тушу тварини, він торжествує, адже ребра вола знову заблищали, смерть тріумфує, підбадьорена свіжою кров’ю. Кров скрапує вниз тонкими струмочками, пробивається крізь щілини в підлозі й потрапляє в нижні помешкання, поки врешті жильці не підіймають ґвалт і не викликають поліцію. Вони підозрюють, що там нагорі когось убили. А сморід, сморід просто нестерпний, він лине аж у небеса!

Врешті хтось рвучко гримає до дверей, художник тільки що знову це почув, у своєму білому раю.

Хто там?

Санітарно-гігієнічна служба! Негайно відчиніть!

Художник лякається, він білий, як мрець. До майстерні заходить державний службовець у білому фартуху і білому кашкеті. Він має намір конфіскувати нестерпно смердючу волову тушу. По майстерні літають рої зелених мух. Сутін не знає, що робити, адже картина ще не готова. Рембрандт тріумфує в кутку майстерні.

За нещасного художника береться просити Полетт:

Ви ж бачите, що він саме малює це, воно йому потрібне, щоб закінчити роботу, будь ласочка!

Працівники санітарно-гігієнічної служби змилосердилися над художником, вийняли шприци і накололи нещасне м’ясо на ребрах аміаком. Вони демонструють йому секрети консервації тварин, потрібні йому, щоб не занечистити дім остаточно. Відтоді він із вдячністю розгулює світом з формаліном та аміаком, а ще — набором великих шприців, щоб зберігати тріумф смерті свіжим і яскраво-червоним. Індики, зайці, фазани. Йому доставлять ще не одну волову тушу, і щоразу він фіксуватиме на полотні інший аспект соковитої смерті: наріст жовтого пористого жиру, неприродну деформацію кінцівки або згустки крові, що утворюють драглисту поверхню.

У 1925 році він уперше може винайняти помешкання, всього за кілька кроків від парку Монсурі, ще він має тепер велику майстерню, теж неподалік, на вулиці Сен-Ґотар, там він і малює тваринні трупи. Boucherie Soutine сичать розлючені сусіди. Бійня Сутіна.

Він постійно біжить у Лувр, похапцем купує квиток. Йому негайно треба побачити Рембрандтову тушу бика… і натюрморт зі скатами Шардена, і пейзажі Коро, рожеві форелі Курбе і Похорон в Орнані. Він роздивляється роботи одну за одною, цілими годинами. Ці його давні таємні походи перетворилися на ритуал. Побачити все. Немов то напівоголені проститутки в maisons closes, яких демонструють клієнтам одну за одною і всіх нараз. Він ходить дивитися завжди на одні й ті ж картини, він не може на них надивитися, весь охоплений насолодою і священним трепетом, ці картини доводять його до розпачу, його очі обмацують полотно. Йому хочеться всмоктати їх у себе, віднести їх у своїх нутрощах на вулицю Сен-Ґотар, щоб там з ними позмагатися.

Музейні охоронці впізнають його, подають собі за його спиною тривожні сигнали поглядами і пальцями, переживають, що він задумав крадіжку, адже всі ще пам'ятають, як звідси викрали Джоконду. Вони підозрюють навіть задум напасти на якусь з робіт. До музею ходить чимало божевільних, а ненависть до мистецтва поширеніша, ніж герпес. Звідки їм знати, що руйнує він роботи тільки одного художника… Але не своїх богів.

Санітарно-гігієнічна служба! — ще раз лунає з коридору.

Тепер він мешкає в нормальній квартирі, має майстерню. Проте кризи частішають. Біль перегинає його вдвоє, нападає зненацька, безцеремонно. Так було і в Кліші, на вулиці д’Ельзас, у перші місяці 1928 року. Від болю він упав