Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

І бажання доктора Бардамю здійснюється. У травні 1940 року до Франції приходять окупанти, щоб взятися за виблагану ним чистку. Вони вражені, як нетерпляче цей жовчний тип чекає на них. Бардамю постановив собі перевершити навіть найбільш вишколеного з окупантів, присоромлює не одного з них, запідозривши в недостатній ревності, і в результаті помирає навіть не в Зіґмарінґені, а затишно в своєму ліжкові в Медоні. Якщо б тіло доктора Бардамю віддали на розтин, патологоанатоми були б вражені кількістю отрути, яка виділилася б із трупа. Стільки жовчі не міститься ні в кому з живих істот. Вона тече й тече. Згодом його фанати жадібно висмоктуватимуть ядучий сік з отворів, залишених після літературного розтину, зроблять його своїм невситимим святим, питимуть невиразно белькочучи його паскудну євангелію зі слизу й ненависті. У цієї горлянки, що горлала про масакри, знайшлося чимало чудових адептів.

Художник виразно чує, як за чорним катафалком біжить щодуху доктор Бардамю, він важко дихає, він мчить з усіх сил за катафалком, що повільно їде дорогою. Він вже майже наздогнав машину, гатить кулаком по задньому склі, притискає обличчя до вікна, шукаючи за художником, який з жахом упізнає доктора.

Бидло! — кричить доктор Бардамю. — Покидьок! Пацюк!

І знову б’є кулаком по чорній блясі машини. Чи він — один з тих вікінгів, один з тієї вовчої зграї, що вже нападала на художника в цьому катафалку? Пацієнт чітко бачить лікаря-вовкулаку, який наближається до машини, обидва крила машини стали раптом прозорими, можна навіть відчути отруйний подих задиханого доктора.

Санітарно-гігієнічна служба!

Художник впевнений, що виразно почув це слово з-за дверей. Він смикається, немов хоче підвестися зі своїх металевих нош, але знову відразу ж опускається назад, втуплюється в стіну, скручується у зболений ембріон. За вікном пропливають злиденні картопляні поля зі зграями вороння, раптом хтось кладе на чоло художника долоню.

Художник, загорнений у свій сніжно-білий кокон з простирадла, реєструє наростання і спад шуму в коридорі. У його палаті не існує ні дня, ні ночі, немає вікна надвір. Але вухо сприймає припливи й відпливи звуків, фіксує їх з ірраціональною вдячністю, і ці звукові коливання, які то затихають, то посилюються, надають певного ритму його дням, якщо це можна назвати днями.

Він здоровий, доктор Бог особисто підтвердив йому це. Він перебуває у стані безмежної відсутності болю. Його виразка шлунка відкланялася. Проте «блаженством» його стану не назвеш. У ньому перестало пульсувати життя, без болю він уже не той, ким був. Він тепер художник мінус біль. Серце без пульсу. Йому пригадуються два поетичні рядки, тільки він не пам’ятає, якого поета.

Коли навколо вже немає того, що було, то неважливо, беруть вас в оточення чи це гра-бліц.

Поширюється відчуття, яке йому важко назвати нудьгою і вже точно не переситом, бо воно — інше. Ні, йому не бракувало болю, і він точно не вважає біль чимось цінним. От тільки блаженства йому таки бракує. У білому раю, звільненому від болю, йому нічим зайнятися. Він відчуває себе зайвим. Все зроблено, операція відбулася чи не відбулася, в усякому разі він — чудовий результат остаточного зцілення. Він не розуміє, що таке «френч тріпл». Бубонить собі під ніс:

Все пропало.

І сам лякається цієї фрази. Коли все пропало, щось має відбутися. Художник приймає рішення дочекатися до остаточного стихнення всіх звуків, та, коли вони, незважаючи на відплив, все ж не зникають зовсім, він обережно відкидає простирадло кольору льодовика вбік і помалу підіймається з постелі. Він чекав, що йому підкосяться ноги, проте нічого такого не трапляється. Він не знає, скільки часу минуло, не пам’ятає вже, коли востаннє ходив своїми ногами. Раніше темп його кроків завжди залежав від болю, він тікав від болю, підштовхував себе до втечі.

Він ставить одну ногу, потім іншу, і сам дивується, як легко йому це вдається, якими невагомими здаються йому власні ноги. Він здивовано віддаляється на два-три кроки геть від ліжка, випростаний, не зігнений, тоді рішуче підходить до дверей і тихо їх прочиняє. Висуває голову на коридор, повертає її ліворуч, праворуч. Звуки ще тут. Він вже тримає напоготові якесь пояснення своєї появи, проте в коридорі — нікого, кому він міг би виголосити свою заготовку. Звуки, які нагадують говіркий потік, походять насправді не від видимих людей. Мабуть, їх передавали в коридори через гучномовці, от тільки навіщо? Лікарняні звуки, мирні, без драматизму.

Художник дивується, проте записані звуки не викликають ніякого занепокоєння. Його спокій непорушний. Він ще раз повертає голову ліворуч, тоді праворуч, і вирушає в лівий бік. Він іде повільно, осмислено, бачить себе під час ходи, і більше не відчуває болю, від якого треба було б тікати.

Він доходить до кінця коридору, відриваючи ступні від долівки, не шаркаючи за звичаєм хворих і виснажених. Йому не зустрічається ніхто, ліворуч і праворуч — лише помальовані білою фарбою двері, трохи вигнуті назовні, схожі на товсті холодні дверцята холодильників. Нарешті в самому кінці коридору — вікно. Він визирає назовні, але не наважується відчинити його. Тієї ж миті його прошиває впевненість, що вікно все одно не відчинилося б. Упевненість настільки непохитна, що він навіть не простягає руки, щоб перевірити свій здогад.

Очевидно, зараз ніч, біла ніч. Прожектори, які випромінюють біле, яскраве світло, не спрямовані ні на що конкретне, в усякому разі не видно