Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Тому що Ви любите Бога? Спасителя, який вже приходив, чи Месію, який щойно має прийти?

Чоловік, що молиться, строго дивиться на хлопця і спокійно каже до нього, як до дорослого:

По-перше, того, що вже приходив, не існує, а по-друге, не існує того, що тільки має прийти.

Не існує Спасителя?

Так, його не існує тепер і не існуватиме пізніше, і навіть через багато-багато часу не існуватиме. Ви хочете бути порятованими? Ну звісно, хіба вам треба чогось іншого? Ви ж ніколи не буваєте задоволені. А насправді можна і без спасіння.

Але ж у такому разі Ви не чекаєте на рай! А там буде прекрасно, ми співатимемо і торжествуватимемо в могутньому хорі, нас підійматиме хвиля захвату. Буде несказанно прекрасно, наші тіла сяятимуть і розквітатимуть, а чудесам не буде кінця-краю. Запанує суцільне блаженство.

Блаженство? Рай? Ти глузуєш, так? Чому він раніше цього не сказав? Бо коли це справді настане, буде вже надто пізно. До чого це жалюгідне очікування спасіння, коли вже саме зволікання — непристойне. Не існує такого безмежного і пронизливого блаженства, яке змогло б залікувати всі страждання та зусилля, загоїти все розірване і потоптане. Цього ніколи не поправиш, чуєш, та й як таке вчинити, як би то виглядало? Таке виправлення було б жалюгідними подачками за всю ту нужду і всі ті нещастя, що трапилися за мільярди років. Просто смішною у своїй мізерності цукерочкою. Сам він добре знає, що назавжди залишиться боржником, що нічого не зуміє поправити, тому воліє не з’являтися взагалі. Для Бога не існує ніяких поправок. Нізащо. А окупанти так влаштують світ, як їм видаватиметься найкращим. Уся Європа, розумієш, не тільки Франція, о ні, весь світ зависне на хресті свастики, на віки вічні, розумієш? Ногами догори, з викрученими плечовими суглобами, розіп’ятий головою вниз.

Бог цього не допустить.

Бог якраз усе допускає, у тому то й сіль. Допускає все і всіх, будь-яке огидне паскудство, невже ти цього не можеш своїм рожевеньким мозком церковного служки збагнути? Для цього Бог вигадав карт-бланш.

То чого ж Ви тоді безугавно молитеся?

Га, а чому б і ні. Саме тому. Син Божий помер, все, кінець. А яблуко від яблуні, як то кажуть. Все це так правдиво звучить, тому що воно таке безглузде. Похований воскрес, а воскреслий назавжди помер. У цьому можна бути впевненим, тому що це неможливо. Credo quia absurdum.

Я вже зовсім перестав Вас розуміти.

Церковний служка намагається зупинити розмову, яка стає для нього дедалі моторошнішою.

Та чоловік наостанок ще каже:

In nomine patris et filii et spiritus sancti.

Amen, — виривається в церковного служки.

А тепер — облиш мене, я зайнятий.

Чоловік бурмоче щось незрозуміле, розхитує своє тіло вперед і назад і от уже говорити з ним далі стає неможливо.

Художник нишком повернувся до своєї білої, як простирадло, палати. Він намагається забути, що не має спогадів. Він їде в покійницькому бусі на операцію до Парижа і пригадує собі білий рай. Він лежить у білій лікарні й пригадує собі поїздку в катафалку з Шинона до столиці болю. Коли і що йому ввижається у снах? У сні він стрясає головою. То значить маленькі змовники, як і він, живуть у цій білій лікарні? Все це видається йому таким немислимим, що він відвертається до сніжно-білої стіни.

Тепер він знову бачить їх перед собою. Матір і дитину, яких він намалював 1942 року, року наймасштабніших депортацій. То одна з його останніх картин, він намалював її в Шампіньї-сюр-Вед. Обидві голови так близько одна до одної, що ближче вже неможливо, вони майже зливаються, проте в цій близькості міститься неймовірна напруга, яка їх розриває. Погляд матері відвернений убік до брунатно-брудної підлоги. Довкруг її очей не кола втоми, звідти до глядача промовляє остаточна втрата будь-якої перспективи. Насамперед ліве око зачорнила біда, воно буквально потопає в кольорі нещастя.

Проте центром картини є погляд маленької дівчинки, у цьому погляді стільки життя, очі злегка повернені вгору, вивертаються від нещастя, мабуть, тікають у майбутнє, яке для дитини так чи так називатиметься іншим словом. Існує тільки Тепер і майже незбагненне бажання жити. Очі тріпочуть від радості, дивитися — ось де задоволення. Дівчинка не витримує довгого сидіння на колінах матері. Теперішнє — важке, як свинець, можна роздивитися тільки одне плече матері, інше її плече вже опустилося, його згасила катастрофа. А плечі дівчинки аж роздуває від щастя, від гучного бажання жити на шерехатому полотні нужди.

Прийде колись час, і справжня дівчинка прибере поставу згорьованої матері. В обох обличчях — два періоди життя, і одне обов’язково перетвориться на інше. На передньому плані картини домінують товсті коричневі панчохи матері. Чи висловлювали колись панчохи стільки всього про бідність, як ця темно-коричнева подвійна нужда? Та ж саме життя — то пара тісних коричневих панчіх. Ліва ніжка стільця стоїть так криво, що ця така різна пара, яка от-от злиється воєдино, обов’язково зірветься наступної миті в прірву. І чому саме тепер він пригадує собі слово «яма»? Чорна-чорна тінь ліворуч є абсолютним виявом нескінченності. А тут стіни взагалі є? Навряд, це приміщення — то величезний розплідник нужди, в якому немає ніяких меблів.