Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Його страшенно дивує одна річ. Падає тихий густий сніг, білі сніжинки прибиває до прожекторів, причому світло від цього не тьмяніє, сніжинки тільки падають на лампи і летять далі вниз, де вже утворився товстий сніговий покров.

Якусь хвилю він стоїть біля вікна і спостерігає за цим спокійним снігопадом, видихає на віконну шибу слово «Мінськ», намагається не втрачати польоту снігових пластівців з поля зору. Його заколисує спокій снігу, він потрапляє в схожий на сніг за своєю безглуздістю стан умиротворення, дивиться на прожектори і пригадує собі фари покійницького буса, які пізнього вечора втупилися в порожній краєвид.

Куди він виїхав уранці? Чи то все ще був той самий день? Він силкується пригадати назву конкретної місцевості, але ніяк не може видобути її з пам’яті. Шато, повторює він, шато, замок. Йому згадується ім’я Жанни д’Арк. А до чого тут воно? Він знає точно тільки одне: тоді було літо, серпень, точно був серпень.

Він припиняє шукати ту назву, повертає ліворуч і підіймається сходами, переступання ніг, його зовсім безболісні кроки приносять йому приємне задоволення, несміливе здивування. Навіть підйом сходами — не важкий. Піднявшись на поверх вище, він бачить ще один безконечний на вигляд коридор, який, правда, менш освітлений за коридор, з якого він сюди прийшов. Він знову зупиняється біля вікна, намагаючись розрізнити в далині лінію горизонту, обриси будинків, якусь вежу, хоч якусь ознаку, що могла б сигналізувати про місто. Однак біла снігова завіса і пучки світла прожекторів заступають йому вид. А був тоді точно серпень…

Несподівано за ним чується дзвякання на коридорі, але на деякій віддалі. Він завмирає на сходовому майданчику, тільки світяться в темряві його білі шкарпетки без капців. Він чекає якусь хвилю, ще раз прислухається до звуку, який лунає тихше й віддаленіше, повертається на нижній поверх і береться шукати свою палату. Тільки тепер він розуміє, що на дверях нема номерів, і його охоплює легкий неспокій, що він може не знайти своїх дверей. Внутрішнім крокоміром він відмірює віддаль до вікна, тоді вирушає в протилежному напрямку і зупиняється перед котримись дверима. То могла б бути його палата.

Він зосереджено й обережно відчиняє двері, непокоячись, що розбудить когось з пацієнтів або ж видасть персоналові факт своєї забороненої прогулянки будинком. У палаті йому не видно взагалі нічого, не чутно нічийого дихання, ані приглушеного стогону, ані хворого хропіння, спричиненого післяопераційними заспокійливими засобами. Він уже збирається зачинити двері, аж тут його розбирає цікавість.

Він намацує вимикача, натискає на нього, лякається від білого спалаху світла, а ще — від того, що з’являється перед його очима. Кімната порожня. Немає жодного ліжка, немає тумбочок, простирадел. Біла абсолютна порожнеча. Куб з нічого в нічому. Його погляд зупиняється на предметі, що лежить посередині білої бездоганно чистої підлоги. Це — дитяча лялька, він відразу впізнає, звідки вона. Опускає на неї очі. І бачить, що обидві руки ляльки вивернуті назовні, перекручені в місці кріплення до тулуба. Стегна ще, здається, не викручені, але одне коліно — вже розвернене навпаки.

О так, суглоби — ці ніжні сполучні містки нашої ранимості.

Одна частина стегна взагалі лежить за півметра від ляльки. Хто її так покривдив? Ляльку немов хтось піддавав тортурам. Хто ж міг у цій лікарні вчинити таке з лялькою? Посеред цього порожнього білого куба. Він хоче тихенько вийти з кімнати, його рука вже лежить на клямці дверей, раптом лялька розплющує очі й дивиться на нього, без благання, без запитання, вона суворо роздивляється його. І він зауважує її старече поморщене обличчя. Художник не витримує ляльчиного погляду, обертається і тихо зачиняє за собою двері.

Тепер він задкує. Наступна палата, мабуть, буде його, він береться за білу клямку. Знову він помилився. Ця палата також порожня і в ній немає вікон. На підлозі валяється зачитана, розшарпана книжка. Він підходить до книжки, розгортає її навмання, ніби це — оракул:

Негідний добра… нездатний до вдячності… неспроможний любити… продірявлений аж до нирок… пошматований пальмовий стовбур… зоцтіле вино… закаляний образ… спалений одяг… втрачений кристал… затоплений корабель… розтоптана перла… самоцвіт, закинутий у глибокі води… зів’яла мандрагора… миро на нечистотах… молоко на попелі… мене засуджено до смерті… посеред стада праведників…

Що це? Титулки бракує, її поспішно й різко вирвали. Щось йому ті слова нагадують, щось подібне вигукував колись у «Ротонді» один з тих базік, які кружляли навколо Монпарнасу, немов набридливі супутники. Тоді воно дуже подібно звучало, той текст написав нібито тисячу років тому якийсь вірменський чернець, книжка називалася «Книга сліз» чи якось подібно. Проте він не може собі згадати ані імені ченця, ані імені того базіки, залишилося тільки скорочення імені, вони називали його Ем-Же-Ем, MGM.

Наступні двері — то вже його палата. Він бачить ковдру, яку обережно відсунув убік, свої капці, акуратно поставлені рядочком під металевим каркасом ліжка. На перший раз вистачить цієї прогулянки, він виснажено лягає до ліжка і тієї ж миті засинає.

Він не знає, скільки часу проспав. Він уже раніше помітив, що в лікарні немає годинників, а сам він годинників ніколи не носив. Коли борешся з заґрунтованим полотном, кисть руки має бути вільна, вона відсмикується, тремтить, зминає і розгладжує. Він піднімає покривало, пробує живіт. Болю немає і далі. Раніше біль завжди повертався. На нього можна було покластися, навіть якщо й бували періоди, коли він примхливо затихав: все одно він повертався. Тепер його відсутність відчувається