Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі
Доктор Бог з’являється у своєму розкішному білому одіянні в палаті, з замисленим виразом обличчя підходить стриманим кроком до ліжка художника, і, навіть не глянувши на нього гаразд, починає говорити:
Кров — це абсолютно особливий сік…
І бурмоче привітно, з легким докором:
Ах Гайнріх… Гайнріх…
Ніхто в це бурмотіння спеціально не вслухається. Голос доктора Бога, коли він розповідав художникові під час своїх обходів єлейним тоном про успіхи світової медицини, звучав плаксиво. Про війну він не говорив ніколи. Та все ж скидалося на те, що він у своєму білому раї нарікає. Клініка явно не давала йому достатньо приводів до радості. Очевидно, не все тут відбувалося так, як би йому хотілося. Усмішка промайнула його обличчям тільки під час демонстрації резекції шлунка за методом Більрота.
Художник Сутінхаїм лежить на чистих білих лікарняних простирадлах у своєму сніговому ліжку і мовчить. Він постановив собі мовчати і тут теж. Чинити так, як робив усе своє життя. Зважувати кожне слово на сніговій вазі. Щоб не трапилося ані сніжинки з художникового життя. Нічого, окрім картин. І докторові Богу ніяк не вдасться видобути з нього щось більше, ніж тоді дізнавався той божевільний Генрі Міллер, який на початку 1930-х років мав узяти в нього інтерв’ю для якоїсь з американських газеток. Хмара мовчання. Щоправда, тут уже не було хмари сигаретного диму, з нею довелося розпрощатися. Художник мовчки дивиться на біле покривало на собі, витягнувши руки по швах, немов виструнчившись лежачи. Тільки пучки пальців він ховає в долоні, щоб докторові Богу не було видно слідів фарби під нігтями. Тому складається враження, ніби він стискає руки в кулаки. І — так, він мовчить.
Доктор Бог не припиняє просторікувати, наполегливе мовчання художника не збиває його з наміру висловитися.
Скажіть, а у крові більше життя чи смерті? Звісно, доктор Бог веде далі, ніби нічого не відбувається, кров постачає цій тілесній оболонці, яка викликає тільки сміх своєю наповненістю або зморшкуватістю, харчування і кисень, полоще тіло гормонами і розкішними мікроелементами, унормовує гармонію клітин. Адже одночасно кров — це плинна, невпинна смерть. Адже тих двадцять п’ять трильйонів червоних кров’яних тілець, які пересуваються в тілі, схожі на заблукані дараби, це насправді відмерлі клітини, Ви знали це? Суцільні клітини-невдахи. Вони розгубили свій генетичний матеріал, майже всі клітинні органи. Вони — багряна смерть. Кров розповідає нескінченну історію вимирання і непоправних втрат.
Тільки не кажіть мені на це, що не можете дивитися на кров, мсьє Сутінхаїме. А як же закривавлена туша вола, м’ясні вітрини в Сере, помічник різника, зображений в усіх можливих криваво-червоних тонах, оббілована туша зайця, що лежить, немов розп’яття, на столі? Всі знають, що найкращою недільною розвагою для Вас було відвідання боїв реслінгу на зимовому велодромі. Затискання, розминання, придушення людської плоті, вирячені очі, кров на трико борців, протяжний стогін, що долинав зі сплетіння тіл. Так, на чому я зупинився? А, ну так, червона кров.
Тепер уже доктор Бог усміхається з задоволеною міною, розповідаючи художникові про дивовижну смерть у житті червоних кров’яних тілець. Його, до речі, більше приваблюють білі кров’яні тільця. Адже цих п’ятдесят мільярдів клітин — живі й повноцінні. Вони захищають організм від інфекцій. У сполучних тканинах вони стоять, як невелика варта, і чекають. От тільки якщо вони надто довго бездіяльно чекають у спинному мозку, то врешті-решт скоюють там самогубство. А в білому раю всі кров’яні тільця мають бути білими, бо там, у тому раю, смерті більше немає, каже доктор Бог. Червона кров — то фактично парафія смерті. Вона протікає крізь живих людей, немов гігантський мертвий потік, Ви спроможні уявити собі це?
Сутін, цей художник, мовчить і мовчить. Він думає про відкриту рану на чолі Ма-Бе, коли злюща власниця квартири в Шампіньї з усього розмаху затріснула двері. Думає про півня, підвішеного вранці на Йом-Кіпур над порогом дому, щоб стекла кров.
Вони вже мертві, але й далі ще прислужують. Ну достоту, як ті художники, чи не так, мсьє Сутінхаїме? Червоні кров’яні тільця виконують своє завдання і після смерті. Вони ще сто двадцять днів розносять кисень з легенів по тканинах організму, аж поки їх урешті не поглинуть клітини селезінки чи печінки. Щоденно жертвами цього знищення стає двісті мільярдів тілець. Двісті мільярдів, мсьє.
Доктор Бог робить театральну паузу і зі смертельною серйозністю картинно занурюється в роздуми. За якусь хвилю він здригається і каже далі:
Хіба не дивина, що люди настільки мало знають про сік, що тече їхнім тілом? Що вони так лякаються, коли кров витікає? Немов уперше усвідомлюють, що вона в них є, що цей стрімкий потік з самої лишень смерті стримують тільки сполучні тканини і шкіра. Зовнішній шар нашої шкіри також складається з відмерлих клітин, наша тілесна оболонка — це шовковистий цвинтар. Взагалі, в людському тілі неймовірно багато смерті, Ви не вважаєте? Про слизову Вашого шлунка я нині взагалі промовчу.
Слово «перфорація», яке з таким притиском вимовив лікар у Шиноні, знову зринає в голові художника, який слухає тираду доктора Бога, бо що інше він може робити у тих своїх білих простирадлах. Проте він мовчить.
Доктор Бог ще довго розводиться про червону, мертву кров. Він каже ще таке: Тих п’ять літрів — то невеликий світ, у якому життя і смерть подають собі руку, взаємно підтримуючи себе. Смерть, фанатик корисності, плаває у крихкому житті, яке міцно вчепилося за червоні дараби, навантажені киснем.
Художник ще пам’ятає,
