Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Барнз входить в раж і скуповує понад п’ятдесят робіт, дехто на Монпарнасі подейкує навіть про цифру сімдесят, а є такі, що стверджують, що робіт він купив рівно сотню. Монпарнас чуток — то величезне збільшувальне скло. А цей американець стоїть посеред вітальні Зборовського і гримить своїм густим могутнім голосом фармацевтичного бога:

This опе, and this опе, and this опе…, немов у тижні днів більше, ніж сім. Він купує їх за смішні гроші, п’ятнадцять, двадцять, часом за ту чи ту картину може бути максимум тридцять доларів. У першому нападі шаленства він купує п’ятдесят двох Сутінів. За кілька упаковок арґіролю, засобу для дезинфекції очей. Та фармацевтичні боги творять легенди, починається нова ера бажань і модних картин?

Відтепер Монпарнас має свою американську казку, яку гарячково переповідають на всі лади далі. Всі, буквально всі, розповідають про появу американця і про те, як цей американець однією рукою видобув Сутіна з болота монпарнаських спитих художників, тримаючи в іншій руці купу доларів, якими він міг собі купити будь-що в цьому світі. Раніше всі шкодували цього мовчуна зі Смілович, та він від голоду ледь на ногах тримався, бідака. А тут появляються заздрість і несхвалення — вірні супутники бажаних художників. Скільки їх, таких невизнаних геніїв, усе своє життя чекають на фармацевтичного бога, який, як Барнз, прийде в їхні печери і брудні майстерні, тикаючи вказівним пальцем на роботи і голосно проголошуючи: This опе, and this опе, and this опе…

Коли доктор Бог зайшов у білу палату, художник Сутінхаїм, мабуть, точно згадав про появу в своєму житті американського мільярдера. Цілитель всебічного запалення очей! І фармацевтичний бог вантажить свій улов Сутінів у Гаврі на корабель. У віллі в Меріоні біля Філадельфії існувало перше представництво в Америці, вже 1923 року картинам вдається перестрибнути через океан.

У несвідомому стані художник намагається підвестися з нош і тихо сказати обом водіям покійницького буса:

У мене також був якось свій водій, чуєте? Чудовий автомобіль Збо завжди був до моїх послуг.

Але голос його до водіїв не долинає, вони саме шукають порожні сільські дороги через крихітні села. Голос його далеко-далеко, він потонув у бурхливому ватному потоці спогадів, подарованого йому розчином морфіну, який вигадав Сертюрнер.

Зборовський, польський поет, який став торговцем художніми творами, який любить носити білі костюми й білі черевики, теж нарешті придбав собі автомобіля і найняв на роботу водія, Данероля. Після передчасної смерті Модільяні колекціонери нарешті почали пожадливо скуповувати роботи італійця, а від часу тріумфального походу Барнза до нього приїжджають американці й залишають на столі вітальні пачки доларів.

Данероль! Так, Сутін виразно бачить його перед заплющеними очима. Його без зупинок везуть до Ніцци, він спить скрутившись калачиком на задньому сидінні, ембріон художника в машині марки «Лінкольн», модель Le Baron. Коли Париж стає надто сірим, Збо висилає його на Французьку Рив’єру.

До Ванса або до Кань-сюр-Мера, там дивовижне світло, каже Збо.

Іспанський грип уже закінчився, почалися золоті двадцяті роки. Тільки от Сутін терпіти не може цього сліпучого пихатого світла, його розпач можна порівняти з попереднім розпачем у Піренеях. Він зішкрібає з полотен намальоване, нищить полотна, розпорює їх.

Я хочу покинути Кань-сюр-Мер, я не терплю цього пейзажу. Доведеться малювати убогі натюрморти.

Він сам один. Він ходить по колу. Його тут нічого не тримає. Він хоче геть. Ненавидить сонце. Ненавидить Кань-сюр-Мер. Ще й до того — самого себе ненавидить. Він терпіти не може, що ненавидить сам себе.

Він є на кожному полотні. Ось він — крихітний мандрівець, який заточуючись бреде жовтою дорогою, ноги вже ледь несуть його. А може он він — уже лежить на тій дорозі? П’яний? Людина, що спіткнулася? Людина, яку поклало на лопатки життя? На сільській площі у Вансі стоїть величезний платан, він малює його десятки, сотні разів. Платан — найтемніше дерево, яке затуляє всесвіт, платан — розтріпана чорна загрозлива маса. Сутін каже до Данероля:

Це дерево — собор!

Там теж вирине карликовий нещасливий чоловічок. Крихітна іконка загубленості. Проте водій Данероль має від Зборовського ще одне таємне доручення. Він повинен всюди непомітно ходити за художником, стежити за ним, підбирати його. Припустімо, він відвіз Сутіна кудись на узлісся чи на якусь тиху вуличку в Вансі, відійшов від художника, який порозставляв мольберт і своє малярське причандалля на належну віддаль, то, поки художник малює, Данероль набирає з криниці відерко води й береться акуратно мити капот «Лінкольна», тоді, без поспіху, бічні крила автомобіля, урочисто — двері, з майже демонстративною повільністю — до блиску начищає дверні ручки. Після всього він натирає автомобіля замшевою ганчірочкою, поки той не виблискує у всій своїй красі.

Він цілими годинами чистить машину, але не забуває стежити боковим зором за художником, спостерігає за кожним рухом Сутіна. І коли зненацька вибухає буря розпачу, і Сутін у приступі шалу починає нищити полотно, завдання Данероля — відволікти художника, заспокоїти його, запровадити його в якусь з кнайп неподалік на рятівну чарочку. А поки той заспокоюється, знову вислизнути надвір, обережно зібрати залишки роботи, запакувати їх у багажник «Лінкольна», щоб потім передати Збо. А той віднесе полотно до реставратора, якому знадобиться мало не хірургічна вправність, щоб відновити обривки у їхній цілості.

До Зборовського в його невелике помешкання на вулиці Жозефа Бара заходить гостя з майбутнього.

Ні, Ви тільки гляньте, що собі цей Сутін дозволяє!

Збо