Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі
Він перетворився на божевільного з важким подихом, божевільного, поживою якого є його сухотна ненависть. Справді, бацили ненависті поєднуються з туберкульозними паличками. Він ненавидить відданість Жанни, її самозречення, її німотну пасивність, мовчазне спільництво з його самознищенням. А ще він ненавидить її двічі заокруглений великий живіт. В останніх портретах він малює її потворною, розпухлою, зажуреною.
На вулиці Ґранд Шом’єр вона спостерігає, як помирає її коханий, лікаря вона не кличе. Надворі січень. Сухоти перекинулися на його мозок, бацили впевнено пробивають собі шлях. У печі порожньо, вугілля немає. На стінах утворюється конденсат, краплі збираються, стікають додолу. Маленькі віконця з морозяними візерунками. Кораблем у формі літери L уже неможливо кермувати, його несе понад дахами Парижа. Воду треба набирати у дворі, але Жанна вже не спускається вниз, вона не хоче втрачати жодної миті, вдивляючись у коханого. Залишилося ще кілька недогарків свічок, нафтова лампа. Вона приберегла його помирання для себе, його помирання належить тільки їй. Тепер Моді не втече. Відтепер він належатиме їй назавжди.
Вони абсолютно самотні. Ортіс поїхав на тиждень з Парижа, Збо хворий, лежить у ліжку, не встає. Жанна сидить схильцем біля нього на матраці, вбирає в себе кожну мить. Кликати лікаря? А навіщо? Адже він із нею. Вона невідривно мовчки дивиться на свого принца. Ось так, значить, виглядає помирання. Вона хоче полетіти разом з ним у небо, вирватися з цієї багнюки. Вони про це домовилися. Такий їхній пакт.
Повернувшись, Ортіс застає Жанну в тій самій позі, в неї від холоду зуб на зуб не потрапляє. У приміщенні неймовірно брудно. Порожні пляшки, порожні консервні бляшанки з памороззю на стінках. На дні драглиста олія. Сліди від олії на обох зсунених разом матрацах. Вони вісім днів харчувалися тільки рибою з консерв, виймали пальцями слизькі сардинки і запихали в німі роти. Теплої їжі не було.
Ортіс називає Хаїму останні слова Модільяні, і тепер, їдучи в катафалку, слова ці лунають у Хаїмовій голові. Він сказав Cara Italia і стиснув руку Жанни. Cara Italia. Вона була його мовчазною страдницькою мадонною, була його маленькою здрібнілою матір'ю, була Ліворно, ластівками, морем. Так, вона ставала щораз меншою, поки не стала схожою на його маму. Він повторює ще і ще раз: Cara Italia. Так умів тільки він: любити як проклятий вигадану країну Italia. І чому він не залишився в тому раю, якщо завжди тужив за ним? Залишайся там, де ти є.
Сутін знову пригадує собі ці слова, вони виразно звучать в його вухах: Cara Italia, мила Італія, він чує голос Моді, який знесилено проговорює їх. Сам він завжди проклинав своє село, навіть і тут, на ношах, йому плювати хочеться від самої згадки, ніколи, ніколи він не захоче побачити його знову, краще вже Піренеї, де він ганяв з мольбертом горами глибоко нещасний, тільки не це смердюче село з його розваленими дерев’яними халабудами, село, назва якого Сміловичі переслідувала його в страшних снах, шмагала його. Не так Моді. Він вибелькотів це, коли Жанна лягла поруч нього на матрац. Cara Italia.
Січневий вечір 1920 року, він виходить з «Ротонди», з ринв тече і тече, до майстерні два кроки, чому він не йде туди? Він мовчки з невидючим поглядом іде вперед, поки не доходить до вулиці Томб-Ізуар (Господи, я аж тремчу, коли пишу цю назву), повертається до площі Денфер-Рошро, сідає в ногах бельфортового лева, і ним аж стрясає від кашлю, кашель виповнює його цієї дощової ночі. Він кашляє і щулиться, випльовує перед левом кров. А тоді, похитуючись, бреде на вулицю Ґранд Шом’єр, підіймається високими сходами в майстерню і падає на ліжко поруч із Жанною, яка на восьмому місяці вагітності. І знову він випльовує кров, ще і ще. Не може бути, щоби в людині було стільки крові.
Веселі щебетливі ластівки над Середземним морем. Ах, Livorno! Я дарую тобі цю корону з крику і стогонів, поете з головою Пана! 22 січня раненько Ортіс декілька разів стукає у двері, тоді розганяється і вибиває двері. Цей чілієць розповів нам, що він побачив. Амедео лежав на ліжку. В обіймах Жанни. Він стиха харчав і називав її Cara Italia. Ортіс викликав лікаря, той розпоряджається негайно везти хворого в Шаріте, клініку для бідних. Це там клошари востаннє курять свої самокрутки. Його доставляють непритомного на ріг вулиць Жакоб і Сент-Пер, він так ніколи вже й не випірне з вод Середземного моря. За два дні, 24 січня 1920 року, все закінчилося. Субота. Туберкульозний менінгіт. На годиннику 20.45.
Котра година, Ма-Бе?
Заспокойся, не має значення, заплющ очі, ми скоро будемо на місці.
Скільки разів вона вже шепотіла йому це: Ми скоро будемо на місці. Місце часу заступив розчин морфіну. То він наглядає за ходом подій. Покійницький бус їде в напрямку Парижа, повз Париж, навколо Парижа, немов входу до раю уже не знайти. Там причаїлася якась клініка, там на нього мають чекати, окупантам її не знайти. Єдине, що він знає: то — не Шаріте. Сутін перестає питати сам себе, котра година, яка пора дня — день, ніч чи сутінки. Вони їдуть і їдуть, без кінця і краю, то найдовший день у його житті.
Ще два дні минає. Тротуаром промайнула тінь, біла тінь, крихітна, худенька, згасла. Жанна Обютерн. Їй двадцять три роки. Вона знала його три роки. Вона жила в цьому світі три роки. Вона була з ним у Ніцці й Венсі. Збо послав його на південь, до Венса, щоб від контакту з яскравим південним сонцем посвітліла палітра його кольорів. Там йому треба було перебути іспанський грип, який лютував у Парижі, і канонаду перебути. У кожному житті є стільки вагомих причин для втечі. Від 23 березня 1918 року, чудового весняного дня, Париж обстрілюють «товсті Берти»
