Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Сутін сидить, немов прикутий, мало що розуміє, але від того, що розуміє, йому стає моторошно. Звідки взялася ця свобода, як може Моді в цих ядучих литаніях глузувати з письмен своїх предків, глузувати з Тори й Талмуду, з ученого багажу свого роду? Його біблією були пісні Мальдорора, ними він жахає старезних бородатих равинів у Ліворно і у своїй родині. Вони затуляють вуха, щоб не чути.

Навіть тепер, у покійницькому бусі, який має доставити його до білого раю, Сутін відчуває свою провину і проклинає ті години, коли наставляв своє вимучене вухо цьому п’яному проповідникові з Ліворно. Моді забував, хто він. Він змушував Сутіна пити, затягав його у стан трансу, наказував йому братися до читання книжок.

П’янійте! Кричав Бодлер йому просто у вухо. І він не міг не підкорятися, не міг не забирати цього крику зі собою.

Він голосно, енергійно жестикулюючи, вивергає на бульвар Монпарнас рядки Данте, аж перехожі сахаються, він висмоктує пошерхлими вустами Бодлера, немов плід помаранчі. Смерть закоханих. La mort des amants! Поглибшають дивани, як гробниці, з обох постель долине ніжний пах.

Ще дошкульніший, ще переконливіший він тільки, коли декламує Дантове «Пекло», з відчайдушними криками болю проклятих. Тринадцята пісня! Перейшовши вир клекітливої крові, вони потрапили у ліс самогубців, перетворених на пучки сухих прутів, вузлуваті стовбури, з гніздами гарпій в тінявих кущах, він харчить і стогне, аж здригається його слухач:

Чом завдаєш мені ти муки? — лунає відлунням скавчання Модільяні вулицями Сіте Фальґ’єр.

Мандрівець засвітами відламує гілочку, з якої проступає темна кров, і з куща лунає голос, зранена душа П’єтро делла Віньї волає:

Що це за розбої? Звідкіль така жорстокість узялась? Були ми люди, нині в сухостої.

Моді крекче, вигинається у своєму вдаваному сухотному болю. Та суміш мови й темного ручаю ішла з гілки. Моді й сам — така зламана гілка, він — змордований голос самогубця. Він — закривавлені легені Данте. Він — сухоти всесвіту. Сутін витріщує очі, сидячи на окупованому блощицями матраці, і гризе свого рукава. Данте непогамовно крекче у напрямку болючої стінки його шлунка. Моді — сам собі король, король Ліворно. Йому ніхто не потрібний, хіба оцей тут.

Безсоромність Моді. Малює він так само публічно, як публічно кохає. Напившись, він роздягається і демонструє своє божественне тіло англійським леді, які розпачливо відвертаються. А як безсоромно він малює тих своїх оголених богинь. Вони пропонують глядачеві свої груди, стегна, темний, заплутаний трикутник лона. Боязкі торговки і провінційні вчительки, що приїхали до столиці в пошуках щастя. Для нього звичним ділом було тягнути їх до майстерні і там роздягати. Антонія, Адрієнна, Роза, Луїза, Вікторія, Марґеріта, Альмайза, Лолотта — від них усіх не зоставалося нічого, крім пози на його полотнах, крім прегарних облич і голих тіл на дивані або лежанці. Їхні сліпучі груди, чорні лісочки лон, вабляча плоть.

Усі пам’ятали першу виставку Моді і той скандал, який спричинили його картини. Після розриву з Беатріс Гастінґс він жив у Збо і Ганки. Роботи свої малював у вітальні, Збо постачав фарби, пензлі, алкоголь і натурниць. Не заважай йому, нехай віддається своєму п’янкому шалові. У 1917 році оголені натурниці змінюють одна іншу з шаленою швидкістю. Туга плоть потягається, вигинається, красується безсоромною рожевою голизною. У грудні 1917 року Збо організовує виставку в галереї Берти Вайльс. У день вернісажу комісар кварталу, який працює навпроти на вулиці Тебу, збирається закрити виставку. Він спостерігає за натовпом перед вікнами галереї. Люди зупиняються, витріщаються на оголених, на обурливо настовбурчене волосся їхніх відкритих лон, на тріумф вагіни. Хитають головами і не можуть зрушити з місця. У повітрі назріває скандал.

У нас світова війна, а ця монпарнаська банда виставляє тут свої огидні свинуваті неподобства.

Божественна безсоромність Моді, невиліковно-невиправна сором’язливість Хаїма. Роздягнена натурниця вганяє його в стан паралізованого жаху. Зберігся один-єдиний акт, намальований 1933 року, хтось дав йому назву «Ева». Хаїм малює не голизну, ні, він малює похапцем прикриту наготу. Не чорний трикутник, возвеличений пензлем Модільяні, а сором на обличчі натурниці. У мить вигнання з раю.

Будь-яка легкість одного є тягарем для іншого, того зі Смілович. Ось вони сидять на вулиці Жозеф-Бара в будинку під третім номером у Зборовських за обіднім столом, з ними ще Кіслінґ, всі їдять мінестроне, що приготувала Люня Чеховська. Моді наївся донесхочу, втер рота рукавом і зірвався від столу.

Хаїме, а тепер я намалюю твій портрет.

Він хапається за палітру, підходить до дверей вітальні й береться малювати портрет Сутіна просто на дверях, малює з розмахом, завзято і стрімко: Хаїм дивиться з-під того свого вим’ятого капелюха. Просто на двері, задля розваги, щоб краще їжа перетравлювалася. Всі вражені, і тільки облизуються. А Ганка Серповська, подруга Збо, яка терпіти не може брудного Хаїма, бачитиме його відтепер щоранку на дверях. Один з жартів Моді. Безсоромний, стрімкий, як вітер, щоб краще їжа перетравлювалася. Відтепер Сутін красується на дверях і зазирає всім гостям у тарілки. На Ганчин лемент Моді зауважує, що в далекому майбутньому за ці двері заплатять їхню вагу золотом. А Ганка йому:

Нехай, але ж до того часу нам треба якось з цими дверима жити.

Моді намалював щонайменше чотири портрети Хаїма, а той — жодного разу не портретував Моді. Якось, далеко за північ, Елені каже з вулиці Томб-Ізуар з затамованим подихом