Остання подорож Сутіна - Ральф Дутлі

Знову мені доведеться видати маєток, щоб заплатити Жакові за реставрацію.

Його давній приятель Мєщанінов змушений був буквально виривати свій портрет з рук художника, тому що Сутінові портрет не сподобався, і він хотів його знищити. Коли художник виявляє в помешканні Збо показну кількість робіт, які, як він думав, він знищив, він, поки за ним ніхто не спостерігає, згрібає полотна в одну купу і заштовхує їх у камін. Язики полум’я звиваються вгору, всюди дим, прибігають сусіди, викликають пожежників, будинок оточують поліцейські, складають протокол.

А розгніваного Сутіна вже й сліду не залишилося, він вибіг з будинку.

Данероль, водій: Він вимагає від мене, щоб я читав! Він декламує мені Рембо! Ми дискутуємо про гладіаторські бої і про душу, яка втручається у земні справи, не покидаючи небес, про листи Сенеки до Луцилія!

Данероль відвозить його влітку 1928 року до Бордо, до мистецтвознавця Елі Фора, той пише першу серйозну монографію про цього чужинця, зображає його релігійним художником, називаючи його релігією колір. Насправді все не так. Художник збирається встати і заперечити. Аж тут заходить донька Фора. Сутін хоче прогнати цей спогад, ні, не хоче, він не хоче про це згадувати.

Дерштікт солсту верен!

Данероль і начищений до блиску «Лінкольн», так, правильно. Поїздки до Ніцци, все так. Тільки не Марі-Селін. Через свою безнадійну несміливість і вайлуватість він зіпсував освідчення. Він ніколи не вмів розмовляти з жінками. Моді зачаровував їх своїм голосом, він наспівував, нашіптував їм у вуха поезію, від якої їм спиною бігали мурашки. Вони здригалися, заплющували очі, а він уже клав руку їм на плече, встановлюючи після контакту з вухом контакт зі шкірою. А далі все йде само собою. Він проганяє образ Моді, який шепоче ніжно й заклично, цей спогад ще більше позбавляє Хаїма сміливості. Він перечікує, поки залишається з Марі-Селін у кімнаті наодинці. Довго мовчить, поки їй не стає трохи лячно. Нарешті з його губ зривається перше хрипке слово:

Мадмуазель…

Так, слухаю, мсьє Сутін.

Він втуплюється в килим, на якому вона стоїть, немов згубив там щось, монетку, олівець, клаптик паперу. Він розпачливо вишукує на землі щось, чого не губив. Не наважується підняти очі і поглянути на неї. Мадмуазель Фор і собі починає роздивлятися килим під ногами, але — при всьому бажанні — нічого там не бачить. Краса непокоїть його, карає його. У дешевих борделях Моді швидко добивався уваги справжніх перлин, вони, хихочучи, чалапали за ним в готельний номер. А Сутін вибирав собі потворних, безформних жінок, риси яких свідчили про ранній алкоголізм і погане харчування, а шкіра розповідала про життя, сповнене поразок.

Так, мсьє Сутін, слухаю, Ви щось хотіли сказати?

Мадмуазель Фор, є одна… людина… вона… хоче… попросити Вашої руки.

І тоді вона заходиться дзвінким і легким сміхом, знищує його цим своїм сміхом. Вона сміється, немов істота з іншої зорі, сміється прозорим перлистим сміхом, сміхом, який означає: Життя — надто легке.

Правда, і хто ця людина? Три дні тому в мене попросив руки один пілот. І я погодилася, розумієте? Він пообіцяв, що візьме мене колись зі собою політати, уявляєте, забере мене в небо.

Художникові хочеться від сорому провалитися крізь килим. Він стрімголов вибігає з кімнати, йому відмовили. Порівняно з пілотом шанси в нього нульові, навіть якщо він зараз не одягнений більше в поплямлену фарбами робу, а носить костюм від Берклі. Сором залишається незмінним, його не приховаєш переодяганнями. За якийсь час пілот гине в авіакатастрофі, а Сутін розсварюється з найкращим знавцем і поціновувачем своїх робіт.

Ес брент мір ахфен гартц, хочеться йому видушити з себе в білому раю.

А ось іще один пілот зірвався. Після того, як Барнз викупив у нього скарби з-під дивана, Збо полюбив жити на широку ногу. Він вельми правдиво вдавав справжній добробут, бездумно протринькував усі свої доходи. Галерею на вулиці де Сен він відкриває 1926 року, але успішною їй судилося бути недовго, якихось два-три роки, а тоді ейфорія закінчується. Настає 1929 рік, біржевий крах, Велика депресія. Американці вже не їдуть до Європи, попит на картини згас. Містер Арґірол марно бореться з запальними процесами американських очей.

Збо абсолютно безуспішно спекулює на біржі, у березні 1932 року помирає в сорок три роки на самоті та в боргах. Його слабке серце знало правду. Гроші — то тільки гроші, вони призначені для розтринькування, а більше ні для чого. Добробут — облуда й омана, будиночки з карт повинні розвалюватися. Монпарнас — світовий центр розтринькування грошей і талантів. Його білі мешти денді втратили власника. Анонімна загальна могила злидарів. Життя — завжди не більше, ніж вдаваний добробут. Воно живе на широку ногу і не потрапляє в ритм.

Сутін живе тепер в пасажі д’Анфер, варто просто перейти бульвар Распай і ти вже на цвинтарі Монпарнас. Йому моторошно від цієї адреси: Пекельний пасаж. Назви й імена викликають у нього забобонний трепет. Які короткі тут доріжки, тільки поїздка до остаточної операції тягнеться, так йому видається, безконечно.