Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

що хівинський хан, а то й бухарський емір навіть попросять у нього гвардію з російських військ для захисту своєї ханської гідності. А ще ж мало вистачить військ для побу­дови укріплень, для охорони купецького каравану. (Як то колись і тепер інспірована росіянами опозиція — в Угорщині, в Аф­ганістані, в Чечні і т. д. — «просила» й «просить» збройної допомо­ги від Росії для захисту своєї опозиційної гідності!)

Тоді, в 1717 році, не так сталось, як гадалось. У похід на Хіву рушив великий експедиційний корпус, хоча дещо й інший, ніж планувалося. Здолавши бурхливе море, заклали на піщаній тюп-караганській косі фортецю, пойменовану фортецею Св. Петра. Бекович-Черкаський послав до хівинського хана гінців із вісткою про своє посольство з мирними цілями, а сам із двома полками морем відправився до Червоних Вод, де полки й висадилися з мирними цілями будувати ще одну фортецю, бо, як відомо з іс­торії, мирних цілей можна домогтися тільки з допомогою озброєних до зубів полків та насадивши на чужій землі свої форпости.

Але хівинці чомусь не повірили в ці мирні цілі. Відбулася одна сутичка хівинців з козаками, відбувся напад хівинців на російський укріплений табір, і тут Бекович-Черкаський наказав стріляти з гармат, щоб залякати хівинців і змусити їх до перего­ворів, але гарматна стрілянина не привела до переговорів, і тоді почався важкий бій, що тривав дві доби. (Треба думати, з тією самою метою, аби хоч у такий спосіб переконати нерозумних хівинців у мирних цілях російського війська.) Хівинці відступи­ли. Хитрощами вони зуміли виманити росіян з їхнього табору, хитрощами зуміли поділити їхній загін на частини, хитрощами зуміли обеззброїти — частину перебили, частину взяли у полон, а самого Бековича-Черкаського схопили і відтяли голову перед ханським шатром 29 серпня 1717 року. А яка доля фортеці Свя­того Петра і фортеці в Червоних Водах, збудованих «з мирними цілями»? Опинившись у ворожому оточенні, зазнавши нападів, потерпаючи від нестачі води і від хвороб, обидва гарнізони були змушені ретируватись в Астрахань.

Але ж дорога на Схід — в Індію і Китай — не давала спокою великодержавному самолюбству, і перший невдалий похід ніяк не міг стати пересторогою і засторогою, бо не з тим самолюб­ством сталася невдача. Царський улюбленець Волинський писав: «По замыслам Царского Величества не до одной Персии было ему дело. Если бы посчастливилось нам в Персии и продолжил бы Всевышний живот его, конечно бы покусился достигнуть до Индии, и имел в себе намерение и до Китайского государства, что я сподобился от Его Величества сам слышать». А в Індію, як відомо, намагалися проникнути двічі - вперше в 1801 році, й тільки смерть імператора Павла зупинила експедицію, а вдруге в 1881 році, коли генерал Скобелев, узявши Геок-Тепе, вирішив дійти до Герата, все було підготовлено, та експедицію зупинили. А в разі б не зупинили, а в разі б успіху — тоді б і Персія, і Індія стали б, можливо, заштатними російськими провінціями, окраїна­ми, й таки б підтвердилося знамените «Россия — родина слонов».

Про поворот річок у зворотному напрямку додумалися не більшовики, поворот річок — у російській ментальності, від пос­тійного прагнення насильства в будь-яких сферах. Ще Петрові І хотілося води Амудар'ї повернути в Каспій, щоб вони стали час­тиною торговельного шляху неодмінно ж через Росію! — зі Схо­ду на Захід. «Я планов наших люблю громадье», як значно пізні­ше сказав поет-трубадур жовтневого перевороту. І петровські плани не вивітрилися з великодержавної свідомості. Другий похід на Хіву — восени 1839 року. Як завжди, не обійшлося без конф­лікту. Полковник Ф. Лобисевич писав: «Хотя все приготовления к экспедиции должны были производиться без огласки и под ви­дом предполагавшегося ученого исследования приаральских сте­пей, тем не менее известие о них скоро дошло до Хивы». Склад цілої раті ломоносових для «ученого исследования» — це загін у 4250 солдатів при 18 гарматах та 2090 киргизьких візничих і верблюдовожатих. Проти «науковців» виступили не тільки хівинські «шайки», як пише полковник, а й жорстока зима і хвороби, рать ломоносових страждала від цинги, лихоманки, хвороби очей, і керівник походу генерал-ад'ютант Перовський, наступивши, як то вже писав поет-трубадур, «на горло собственной песне», наказав повертатися назад на лінію. За вісім місяців у степу екс­педиційний загін втратив 1054 озброєних наукових світила, до 10000 верблюдів, понад 8000 коней, і це, звісно, був серйозний удар по вітчизняній науці і прищепило декому думки, що до Хіви взагалі неможливо дістатися.

Чи до походів на Хіву в 1717 і в 1839 роках були інші агресії проти цього ханства?! Історія засвідчує, що були, причім обходи­лося без брехні, мовляв, ідемо з мирними цілями, а чи йдемо для наукових досліджень, а задумувалося прямо — з метою наживи й пограбування, бо, власне, всі ці мирні цілі й наукові дослідження на землях вільних (еге ж, «диких») народів завжди означали тіль­ки кривавий розбій. Яїцькі козаки, поселившись на річці Урал, грабували нещадно всіх. Прочувши про багату Хіву, в якій влітку не буває війська, яїцькі козаки на початку XVII ст. числом до тисячі кинулися в похід на казкове ханство. Заскочивши Ургенч, де справді не було війська, вони знищили місто, награбували до тисячі возів усяких скарбів, забрали до тисячі жінок. Уже в до­розі їх наздогнали й оточили хівинські воїни. Відрізані від води в пустелі, козаки захищалися хоробро, вгамовуючи спрагу кров'ю вбитих соратників. Покинувши награбовану здобич, уціліла якась сотня козаків прорвалась до Амудар'ї, де їх і знищено в густих комишах. Через якийсь час яїцькі козаки знову подалися на Хіву по здобич, поруйнували міста, набрали чимало всіляких багатств і жінок, а на зворотному шляху всіх козаків побито хівинцями. Третя спроба — ще невдаліша, зимовий буран та люта холоднеча заскочили козаків у степу, вони заблудились у дорозі, змушені були вбивати і їсти один одного, а частину хівинці захопили в рабство. Розбої — це розбої з будь-якої сторони, і вміти побачи­ти за ними мирні цілі чи видават] ов дослідження — це вже треба пройти певний мілітаристський вишкіл у такому міс­тичному ділі, як «русское дело».

Отже, можна сказати, що зазіханням на Хіву — не одне століття, що похід 1873 року — лише чергова ланка в військовій маніакальній експансії Росії на Схід, «задуманный Петром Вели­ким грандиозный план утверждения русского влияния в Средней Азии», і хоч би як маленька «ничтожная» Хіва боронилась та не давалась, але над нею невідворотно тяжів отой у російському розумінні «Божий промысел», який, скажімо, тяжів і тяжіє, зно­ву ж таки в російському великодержавницькому розумінні,