Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Хіба ж не заплачеш крокодилячими сльозами за «оборван­ными экономическими связями»! Які ще закладалися генієм Пет­ра Великого! Хіба могло таке приснитися в найстрашнішому сні?

Бо в рожевих снах марилося зовсім інше, як пище полковник ф. Лобисевич: «...возбуждено ходатайство о соединении Закас­пийской железной дороги веткою с Кукинским постом, погра­ничным нашим пунктом к Афганистану и Герату, который и есть тот «ключ», который искал Великий Петр, и, может быть, недале­ко то время, когда мы тем ключом отворим настежь заветные «врата»...»

Ось як — і не інакше. Так що недавня, майже десятирічна війна в Афганістані — це реалізація генія Петра І по-радянськи. Й ніяка це не випадковість чи безмозглість, які вже можна при­писувати Брежнєву чи його оточенню. Як розбудовувалась ім­перія — так повинна була розбудовуватись і далі. (Г. Державін: «О Росс! Шагни — и вся твоя вселенна».) Якби не Горбачов, який задумав «перестройку» і накивав п'ятами з Афганістану. Але «ми» не дозволимо розвалити Федерацію, «ми» не відпустимо Чечню на волю, «нам» потрібна Чечня — без чеченців. Ото вже не по­фортунило Кремлю з народом — так не пофортунило, ну просто народ — розбійник, ніяк не хоче зрозуміти свого щастя жити в московському рабстві. Ти його ріж із століття в століття, засилай весь цей народ на каторгу, вибивай його бомбами й ракетами, а він ніяк не хоче тримати голову в ярмі, то навіщо такі чеченці здалися в Чечні?!

А щодо безкорисливості... мовляв, пенсію веземо пенсіоне­рам — отакий собі соцзабез на танках та бетеерах. Мовляв, уже тепер думаємо та дбаємо про відновлення господарства, про еко­номічний розвиток — із бойових авіалайнерів економісти кида­ють на мирне населення голчасті бомби. Дуже безкорисливі й великодушні, правда ж, зовсім не думається про величезні запаси чеченської нафти, еге ж? Змінилася природа? Ота природа, коли тільки вчора підкорили Середню Азію, а вже сьогодні узбецький та туркменський бавовник став «отечественным хлопком»? Про цю природу недвозначно висловлювався знаменитий генерал М. Скобелев, який, до речі, теж брав участь у поході на Хіву в складі раті ломоносових.

Висловлювався так. «При Петре мы были настолько бедны, что после Нарвы колокола переливали на ружья. И ничего. После Полтавского боя все изменилось... Если бы нам пришлось пере­нести войну на неприятельскую территорию, то враг должен за честь считать, ежели я ему заплачу кредитным рублем. Даже кредитные билеты я отдал бы с сокрушенным сердцем. Непри­ятель должен кормить нас даром. И без того наш народ нищий по сравнению с соседями, а я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом рязанского мужи­ка. Я такой сентиментальности не понимаю».

Отже, несентиментальний Скобелев не зрозумів би надмір­но сентиментального Грачова, який затявся допомогти чечен­ському народові. Якісь наче не одного кореня філантропії в обох, у одного без камуфляжу, а в другого з безцеремонним камуфля­жем, і суть у них єдина, бо й природа єдина. А скобелєвський посил на бідного рязанського мужика?!! («А я еще буду платить врагу деньги, заработанные горем, бедой и тяжким трудом ря­занского мужика...»)

Не багатим цей рязанський мужик подався й сьогодні на кровопролиття в Чечню, де процвітає зоологічна жорстокість і мародерство. Власне, чи в цьому щось дивне?! Відомо, що гене­рал Скобелев прославився війною проти турків на Балканах, російські війська могли окупувати Константинополь (мрія сло­в'янофілів, і не тільки слов'янофілів, перенести столицю Росій­ської імперії з Москви і Санкт-Петербурга у Царгород-Стамбул- Константинополь), але, згідно з умовами мирної угоди, ця ви­мріяна окупація не відбулася. А так хотілося, щоб російський хрест засяяв на колишньому храмі, який тоді був мечеттю Святої Софії! Генерал Скобелев плакав. Російські солдати — це були ті самі рязанські мужики, чи калузькі, чи вологодські — не могли повірити, що, стоячи біля воріт турецької столиці, вони не ввій­дуть у ці ворота, що жертви і героїзм виявилися марні, що вони не скористаються плодами своїх ратних подвигів, що кабінетна дипломатія десь в Берліні чи в Лондоні так болісно вдарила по їхній гордості. Здається, що такого ніколи не було в історії ба­талій — підійти до ворожої столиці й не ввійти в столицю! Тут і генерал Скобелев заплаче!

Слов'янофіл М. Данилевський (1822—1885), публіцист і со­ціолог, у 1871 році випустив книгу «Россия и Европа», цю книгу дехто називав «катехізисом слов'янофільства». Тут знаходимо такі глобальні думки: «...в нравственном отношении обладание Константинополем, центром православия, средоточением вели­ких исторических воспоминаний, дало бы России громадное вли­яние на все страны Востока. Она вступила бы в свое историческое наследие и явилась бы восстановительницею Восточной Римской империи, подобно тому, как некогда монархия франков восста­новила империю Западную, и таким же образом начала бы но­вую, Славянскую эру Всемирной истории... Огромное нравствен­ное влияние — вот те прямые положительные выгоды, которые доставило бы России обладание Константинополем, тогда как для всех прочих государств обладание им было бы им гибелью, как для Греции, или доставило бы чисто отрицательную выгоду, со­стоящую в возможности постоянно вредить России, сопряжен­ную притом с мрачным вредом для самих себя... Притягательная сила Константинополя! Цель стремлений русского народа с са­мой зари его государственности, идеал просвещения, славы, рос­коши и величия для наших предков, центр православия, яблоко раздора между нами и Европой, какое историческое значение имел бы для нас Константинополь, вырванный из рук турок воп­реки всей Европе! Каким дух занимающим восторгом наполнило бы наши сердца сияние нами воздвигнутого креста на куполе Святой Софии! Прибавьте к этому перечисленные... несравнен­ные преимущества Константинополя, его мировое, торговое значе­ние, восхитительное местоположение, все очарования его. При всем этом дозволено, конечно, опасаться, чтобы Константино­поль, сделавшись столицею России, не привлек к себе в слишком значительной степени нравственных, умственных и материаль­ных сил России и тем не нарушил в ней жизненного равнове­сия... освобожденный Константинополь, преображенный в на­стоящий Царьград, должен быть сам по себе чем-то больше, нежели столицею Русского царства. Одним словом, Царьград должен быть столицею не России, а всего Всеславянского сою­за ... Царство Константина, Феодосия и Юстиниана может ожить только в форме славяно-греческой федерации, и только таким образом может и Греция принять участие в его славе и величии... Положение славян лицом к лицу с враждебным им Западом есть та причина, которая заставляет желать для них весьма тесной федеративной связи под политическим водительством и гегемо­нией России, на что Россия имеет законнейшие права...» Всього не перекажеш — тодішній СНД, тобто Російська імперія, у мілі­таристських візіях бачилась у зрості, а не в застиглості, тим біль­ше