Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

О. Грибоедов у 1825 році написав вірш «Хищники на Чеге­ме», де знаходимо рядки:

Ждем. — Готовы к новой сече...

Но и слух о них исчез!..

Загорайся, древний лес!

Лейся, зарево, далече!

Мы обсядем в дружном вече

И по ряду, дележом

Делим взятое ножом.

О. Грибоедов сам брав участь у каральній експедиції гене­рала Вельямінова проти закубанських черкесів, у нього були живі враження, які прислужилися до написання цього вірша. Вірш сприймається як пісня-монолог горців, котрі воюють про­ти чужинецьких зайд, відкидаючи рабські ярма на їхні вільні буйні голови.

Ось як екзальтовано про Кавказ:

Наши — камни, наши — кручи! Русь! зачем воюешь ты

Вековые высоты?

Досягнешь ли?..

Бачите, як ото все ставало «нашим» — і кавказьке каміння, і кавказькі кручі, ставало невід'ємною частиною єдиної і неділи­мої, вписуючись і в нинішні конституційний «простір», і в феде­ративну цілісність, але це постійно розв'язуване й постійно нерозв'язне питання не сходило й не сходить з порядку дня: «Русь! зачем воюешь ты вековые высоты? Досягнешь ли?».

V. Гортаючи «Самопознание» М. Бердяева, відомого росій­ського філософа, якого Ленін разом з іншими любомудрами бру­тально сплавив за кордон, натрапляю на цікаве спостереження. «Западная душа гораздо более рационализована, упорядочена, организована разумом цивилизации, чем русская душа, в кото­рой всегда остается иррациональный, неорганизованный и не­упорядоченный элемент. Поэтому русская душевная жизнь более выражена и выражена в своих крайних элементах, чем душевная жизнь западного человека, более закрытая и придавленная нор­мами цивилизации».

Що правда, то правда. Ніяк не скажеш, що душевне життя російської людини в минулому (принаймні на той час, про який писав М. Бердяев) було пригнічено нормами цивілізації, не побільшав цей прес норм цивілізації на російську людину ні в часи революцій чи громадянської війни, розв'язаної більшовика­ми, ні в епоху сталінщини, ні в епоху брежнєвської стагнації. Чомусь не тиснули ці норми — й не тиснуть, бо ж, очевидно, тиск норм цивілізації відчувається тоді, коли в них є природна розумна потреба, а коли є, навпаки, природне стихійне відторгнення від них і неприйняття, то буде відторгнення й неприйняття. М. Бер­дяев правий, що російське духовне життя більше виражене у своїх крайніх елементах, — і тут він дуже близький до Ф. До­стоєвського, який говорив про «безодню» російської душі, яка — феномен завжди наявний і вічний. Так — завжди ірраціональ­ний, неорганізований і невпорядкований елемент, хоч би чого це стосувалося, в тому числі — кривавих подій у Чечні, яку ввергну­то в достоєвську «безодню», яку піддано деспотично-тиранічній вакханалії цього озброєного до зубів ірраціонального, неоргані­зованого, невпорядкованого елементу, коли, ясна річ, ніяк не йдеться про придушеність нормами цивілізації, а про цілковиту їхню відсутність, коли Росія не здатна зрозуміти, що, знищуючи Чечню, вона знищує саму себе, хоча, звичайно, не в однаковій мірі.

Тут же, в «Самопознании», М. Бердяев говорить про те, що «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего». Золоті слова! На жаль, єван­гельська категорія ближнього не запанувала над умами росій­ських воєначальників у Чечні, й навряд чи коли-небудь запанує. Задовго до сучасного філософа Ясперса, який говорив про державців-філософів і про філософствуючі народи, подібну думку висловив еллінський філософ Платон: «Щасливі ті держави, в яких або правують філософи, або правителі філософству­ють». На жаль, не скажеш, що тепер очолювані Москвою чи Києвом держави — щасливі, що в них правують філософи або правителі філософствують. Та й важко сподіватися з квасного патріота — вільно мислячого філософа, бо, знагла ставши фі­лософом, він би автоматично перестав бути квасним патріо­том, де б тоді поділися всі квасні патріоти, а таке в природі неможливе, отже, ніякий розгул — загул філософів і філософії в коридорах влади на просторах СНД нікому на загрожує. Еге ж, як ото казав О. Грибоедов: «Федьдфебеля в Вольтеры дам». І саме таких Вольтерів та вольтер'янців дано згори, призначе­но, бо саме на цій землі вони не з ласки Божої, а саме призна­чаються, і саме оцей розгул-загул московського вольтер'янства ми бачимо сьогодні в Чечні.

У плані нашої розмови гріх не послатися на історика С. Со­ловйова, це посилання саме проситься. У 1872 році відзначалося 200-річчя від дня народження Петра І. Це був час, коли всі читали книгу маркіза де Кюстіна й міркували - куди ж іде велика імпе­рія. На обіді на честь іноземних гостей маститий історик С. Со­ловйов начебто давав відповідь: «Иностранцы приветствуют Россию. Но что же Россия скажет им в ответ? Русские от ис­креннего сердца пожелают уничтожения нелепого предрассудка, будто бы цивилизация России может быть в ущерб Европе, что мы, завоевательный народ, жаждем чужого. Пусть, вглядевшись внимательнее в настоящее и прошедшее России, они убедятся, что задача ее иная. Ни у одного народа нет меньше побуждений желать чужого: у нас громадная страна, требующая возделания во всех отношениях; станем ли мы желать ее приращения? Наука прежде всего нужна пока...»

Ось так філософствував історик понад сто років, проте, як сказав байкар: «А воз и ныне там». І ще він сказав: «А Васька слушает да ест». Ні, відомий байкар зовсім не спростовував відо­мого історика, просто так у його байкарському ділі вийшло, що наче й не спростовував — і спростував: віз російської історії за­лишився там, де й досі був, як і віз російського національного самоусвідомлення, себто віз філософії.

Бачите, це всього лише «нелепый предрассудок», ніби так звана російська цивілізація зашкодить Європі, це їхня, іноземців, вигадка, марно вони бояться власної вигадки. Але ж як боялися колись, так бояться й тепер, і це не є їхня вигадка, бо така спо­конвічна природа Росії, що її, Росію, мають неминуче боятись, як і її природи: цей «нелепый предрассудок» був і залишається в силі. Особливо ж, коли іноземці таки вдивляться в минуле Росії до С. Соловйова, так і в минуле Росії після С. Соловйова, й ніяк не віриться, що «задача ее иная», а саме така, й коли вже, скажі­мо, наступного, 1873 року російськими військами розпочато Хі­винський похід, цим вкотре потверджено, що саме така, й хоч справді земель — надмір, як своїх, так і загарбаних, але чомусь усе-таки видається, що мало, й тут уже починає виконувати свої безвідмовні функції «предопределение», і російська армія виру­шає в похід. А «громадная страна, требующая возделания во всех отношениях», як потребувала цього «возделания во