Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

Як тоді, так і тепер — «наука прежде всего нужна». Тож не запе­речиш, але, як то сказано іншим, «умственность вредна для Рос­сии», й ніякої гармонії тут досягнути не можна: з одного боку «нужна», а з другого — «вредна», коротше, як то сказано сучас­ним академіком, «нельзя уйти от самих себя...».

VI. Шовінізм завжди аморальный, великодержавницькі ам­біції завжди аморальні — й не вкладаються в норми загально­людської етики. Російський шовінізм — це вічно жива унтер- офіцерська вдова, яка з мазохістською насолодою батожить сама себе, водночас упиваючись чужою кров'ю, наче квасом. Скажі­мо, в січні 1995 року в Польщі у Кракові створено Чеченський інформаційний центр, де працюють не тільки чеченці, а й росія­ни. Російське посольство заявило, що центр веде антиросійську пропаганду, організовує демонстрації протесту проти кривавого злочину в Чечні, а це, мовляв, суперечить польсько-російській угоді. Польське МЗС відповіло, що підстав для протесту немає, бо центр збирає гуманітарну допомогу для жертв війни в Чечні, а «Газета виборча» написала, що вважати протести проти убив­ства людей у Чечні антиросійською діяльністю — це абсурд, наче списаний у Орвелла. Важко не погодитися з поляками, які згаду­ють Орвелла, очевидно, його «Скотоферму». Можна провести аналогію далі й сказати про московських скотарів і про крем­лівського бугая, для якого Чечня — це наче червона ганчірка, яка його смертельно дратує, ось тільки ті скотарі і той бугай не усві­домлюють, чому та ганчірка червона, а червона ж вона від крові, яку вони самі точать з вільнолюбного народу.

І президент по-імперськи шикнув на всіляке там ближнє за­рубіжжя, щоб, мовляв, не сміли й оцінки давати чеченським подіям, бо це буде втручання у внутрішні справи Росії, а раз втручання - то й буде покарано, відтак наша чиновницька братія з циновими ґудзиками, як висловився поет, стоїть собі, витріщив­ши очі.

І, здається, ніякої ради.

Але ж не хочеться, щоб ніякої ради, треба давати раду, треба.

1995

ЗНАК ХІВИ

Полковник ф. Лобисевич склав докладний опис Хівинського походу 1873 року, й цей опис за редакцією генерал-ад'ютанта В Троцького (начальника штабу всіх загонів, які діяли проти Хіви) побачив світ 1898 року в друкарні «Высочайше утвержден­ного Товарищества «Общественная польза». Опис походу скла­дено не без причини й нагоди, а саме з гордої нагоди — двад­цятип'ятиріччя підкорення Хівинського ханства.

Росія перед цим двічі намагалася здолати це ханство — в 1717 і 1839 роках, але невдало. Оточене зусібіч безводними пус­телями, які вважаються найстрашнішими в світі, це було «нич­тожное» (Ф. Лобисевич) ханство з 400 000 душ обох статей. І хоч як воно вірило в свою недосяжність, але, нарешті, російські вій­ська з трьох боків підступили до зачарованого ханства, здійснив­ши один із найважчих, відомих в історії, походів, здолавши всі жахи дороги по безводних піщаних пустелях, де не було ніяких доріг, у тропічну жару, яка доходила до 45, пройшовши від Таш­кента 660 — 890 верст, від Кавказу 1000 верст, від Оренбурга 1395 верст і 29 травня 1873 року, в 201 роковини народження Петра Великого, переможні знамена піднято на стінах міражної Хіви.

Яка, звичайно ж, була та є «окраїною» Російської імперії, складовою частиною «русского вопроса и русского дела» (хоча сама про це зроду-віку не здогадувалася), та ще ж була й глибо­кою провінцією.

З падінням Казані й Астрахані, коли Волга стала великою вже російською рікою-матушкою, думки про дороги в багаті східні країни, в Китай та Індію, сушили голову царя Івана IV. А Петро І, рубаючи «вікно в Європу», водночас сушив собі голову й дорогами на схід, шукаючи до них «ключ и врата». Що було задумано? Послати експедицію під командуванням капітан-поручика Бековича-Черкаського. 4000 регулярних військ, 2000 яїцьких і гребенських козаків, сто чоловік драгунів; кіннота мала йти від Астрахані, начеб супроводжуючи караван з товарами, До складу якого ввійшло чимало купців. Дуже мені подобається пасаж із цього опису: «Таков был задуманный Петром Великим грандиозный план утверждения русского влияния в Средней ии. С первого взгляда может казаться, что план этот преследовал завоевательные цели, стремясь вооруженною силою подчинить Хиву русскому владычеству: иначе к чему было посылать с «посольством» такой значительный отряд? Однако такое заключение было бы едва ли справедливо по отношению к действительным намерениям Петра»,

Бачите, всього лиш утвердження російського впливу, а не якась там завойовницька мета, щоби збройною силою приєднати Хіву до імперії. Для того й такий значний військовий загін - на­чеб супроводжувати караван з товарами. Цей маскарад нагадує сьогоднішній чеченський маскарад, начеб незчисленна російська орда на танках, ракетних установках та військових літаках несе пенсії пенсіонерам, гуманітарну допомогу й економічний розви­ток норовитим горцям. І все-таки, чому говориться про «гранди­озный план утверждения русского влияния в Средней Азии» - і водночас стверджується, що справжні наміри Петра були інші? Себто не завойовницькі. Як же це так: не завойовницькі, а план утвердження російського впливу грандіозний? Річ у тім, що двоє ханів із середньоазіатських ханств були вельми і вельми непопу­лярні в своїх ханствах, ці хани потерпали, що народ відніме в них владу, тому-то й перекинулися васалами до царя, щоб він захис­тив їхню владу від їхнього ж народу — над цим самим народом. Беручи цей зрадницький досвід ханів по відношенню до свого народу за взірець, російський цар сподівався на щось подібне і в інших ханствах, себто — начеб мирне підкорення, але, безумов­но, підкорення, бо ж як без підкорення може здійснитися гран­діозний план і утвердження російського впливу! А всі оті регу­лярні війська, драгуни й козаки, придані до «мирної місії» Бековича-Черкаського — щоб супроводжувати караван з товара­ми та торговий купецький люд. Ось така дипломатія традиційно­го російського ощасливлення «диких» племен, які самі себе, на погляд росіян, чомусь ніяк не здатні ощасливити, а їхнє, росіян, щастя чомусь неодмінно полягає в тому, щоб ощасливити ін­ших, — і в цьому традиційно знаходити своє, росіян, щастя. За­чароване коло незбагненної ментальності, з якого вичаруватися назад не вдалось і не вдається! Але ж неспроста історик С. Соловйов назвав Петра І «великим воспитателем своего народа» та ще й «величайшим трудолюбцем Русской земли». А таки був і вихователем, і трудолюбцем, коли споряджав ось такі «мирю» експедиції на всі мислимі сторони імперії, та й залишився в вихователем свого народу й сьогодні - хіба не вивищується тінь порфироносного трудолюбия на фоні чеченських подій? Отже, Петро сподівався,