Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало

оглашая воздух воплями. В числе уби­тых лежали тела: каратаевского старшины Кубиева и молодого сына известного кабардинского князя Магомета Атажухина. Оба владельца аулов, Клычев и князь Мамсир Дударуков, также пали в битве; княгиня, жена последнего, ранена шашкой и взята в плен...» «...по окончании боя... в полуверсте от горевших аулов... добыча оказалась огромною: лошадей пригнано было 600, рогато­го скота более 1200 голов, овец свыше 10 тыс. Не миновали сол­датских рук и те бараньи коши, которые были обойдены нака­нуне». «Войска сожгли и разорили аулы и истребили уже сжа­тое, в снопах, просо». «От пленных Кацырев узнал, что верстах в 8 скрываются черкесские семейства и скот. Кавказский каза­чий полк... там уже ничего не застал, кроме 700 баранов и быков; но длинный обоз из арб, уходивший оттуда... был окружен, и все, что оказало сопротивление, погибло, а 39 душ отдались в плен». «Кацырев воспользовался этим временем для двух набегов на кабардинские коши и захватил в них более двух тысяч баранов». «Кацырев, между тем, сделал отсюда новый набег на махошевцев, но нашел аулы пустыми и захватил только 24 человека плен­ных и до 700 штук рогатого скота», «...семьи их, вынужденные в глубокую ненастную осень скитаться без приюта по горам и ле­сам, гибли если не от русских пуль, то от болезней и голода». «Начался беспощадный приступ; казаки зажгли дома, — и насе­ление гибло в пламени». «Добыча была вообще огромная. Каза­ки захватили до 4 тысяч голов скота и лошадей. В плен взято только 139 душ; все остальное население погибло или в бою, или в пламени. Линейцы собрали и похоронили 570 трупов; но по свидетельству самих кабардинцев, одних убитых между ними было более тысячи человек», «...одна 8-летняя девочка от испуга как бы помешалась и к утру умерла в страшных конвульсиях». «Вельяминов простоял весьма долго, посылая в разные стороны небольшие колонны для истребления горских посевов». «18 ав­густа запылал знаменитый в горах богатством и красотою строе­ний аул Аджи-Тлямов — цель Вельяминовской экспедиции». «Вельяминов... 25 августа возвратился в Майкопский стан, оста­вив позади себя... на пути следования, длинный ряд сожженных аулов и вытоптанные, опустошенные поля».

I т. д. Цитата, звісна річ, не вичерпують кривавого матеріалу з тієї багаторічної кривавої різні, яку Росія впродовж років вела на Кавказі, бо такого матеріалу — криваве море: ось так - і не інакше — закладалася нинішня «територіальна цілісність Фе­дерації» під її нинішній «конституційний простір», в ім'я яких різалося, стрілялося, палилося, винищувалося все, що могло чи­нити найменший опір. (Державін: «О Росс! О род великодуш­ный!»). Як зазначає В. Потто, пом'якшенню, а потім і зникненню войовничих інстинктів у кабардинського народу сприяло і посту­пове зникнення вождів, пронизаних духом незагнузданої волі, які пристрасно шукали виходу для своїх непочатих сил в голо­сних військових подвигах. Звичайно, ці вожді самі не зникали: їх або вбивали, або ж переманювали на російську сторону. Ось так, пише В. Потто, «...была усмирена и оттеснена в горы хищная Чеч­ня... Дагестан замолк пред грозным рокотом русского оружия... пала окончательно покоренная Кабарда... они думали, что рушится счастье и будущность их вольного края. Не сознавали они, что то занимается заря светлого будущего, которое внесет в их край родной блага вековой цивилизации и превратит их кровью покры­тые поля в роскошные нивы».

Коротше, гірські народи чомусь ніяк не хотіли розуміти сво­го щастя. їх винищують, у них віднімають їхню землю, відніма­ють волю, топчуть віковічні звичаї та обряди, а вони не розуміють свого щастя — й край.

А сьогоднішній день, скажімо, гірського народу Чечні - 4е і є оте, виходить, «светлое будущее». Яка була зоря - ми бачили, і, звичайно, саме така зоря не могла звістувати якесь інше «свет­лое будущее», а саме таке, яке маємо сьогодні.

Оракули будь-якого рівня (Ф. Достоєвський, Ульянов-Ленін, а тут іще й В. Потто) передбачали оце «светлое будущее» і для самого російського народу, й для всіх інших уярмлених Росією народів, чомусь це ярмо бачили лише як «блага вековой цивили­зации». Рідкісний цинізм! Рідкісний цинізм можновладців того етносу, який сам не був і не є цивілізований, але тим не менше з фанатичною запеклістю мечем і кров'ю взявся нести «блага ве­ковой цивилизации» іншим народам. Ці рядки пишуться в січні-лютому 1995 року, коли штурмується Грозний, коли точиться вій­на в Чечні, коли московське телевізійне «Останкіно» торочить і торочить з шизофренічною зацикленістю про те, що, мовляв, у Чечні пенсіонери давно не одержували пенсій, то Кремль пос­тавив собі за мету ощасливити пенсіонерів пенсіями і надати гу­манітарну допомогу знедоленим. Та схаменіться, кому ви хочете надати пенсію і гуманітарну допомогу — отим тисячам і тисячам жертв мирного населення, отим від ваших бомб та ракет за­гиблим дітям і жінкам?! Як тут знову не повторити вже бага­тократно повторюване з О. Твардовського: «Сама режет, сама давит, сама помощь подает»! Так оце в теперішній Чечні, яка стікає кров'ю, ми й бачимо ваші реальні блага «вековой цивили­зации», оту реальну «зорю светлого будущего», обіцяну Кавказу на початку минулого століття, яку тодішні «розбійники» чомусь ніяк не хотіли прийняти з рук своїх завойовників, як не хочуть прийняти й сьогодні з тих самих рук уже не просто «розбійни­ки», а цілі «бандформування», а тому ці «бандформування», себ­то чеченський народ, мають бути знищені: ото хай не воюють проти «зари светлого будущего» та «благ вековой цивилизации» у незмінно традиційному кремлівському варіанті.

III. Засвідчено високу гостинність черкесів — гостинність, взагалі дуже характерну для східного світу. Подорожній, який переступав поріг саклі, був людиною священною. Подорожній бла­гословляв дім господаря: «В ім'я славних справ твоїх, джигіте, вима­гаю гостинності, сідла та бурки». Господар відповідав: «Ти гість мій, отже, володар мій». Він передусім народом відповідав за безпеку чужоземця, який, ступивши в саклю, знімав і віддавав хазяїну зброю, демонструючи, що не потребує зброї під його дахом.

Легендою засвідчено, що в VI столітті аварський хан Байкан через своїх послів вимагав підданства від черкесів. їхні ватажки, між яких виділявся Лавристан, відповідали: «Хто може позбавити нас волі? Ми звикли віднімати землі, а не свої віддавати ворогам. Так буде завжди, поки є війна і мечі на світі». А ще Лавристан відповів аварському ханові: «Не дамо данини, поки залишиться у нас бодай один меч, поки залишиться один із нас в живих». І тоді хан Байкан, маючи шістдесят тисяч добре вишколеного війська, пі л дав вогню й мечу непокірну землю і її вільнолюбний народ.

Цураючись цивілізації, цей народ змушений був перейти на військовий побут, тим паче, що на його долю