Ментальність орди - Євген Пилипович Гуцало
Й ось після того, як Росія в минулому столітті так тяжко завойовувала Чечню, й ось після того, як сталінська Росія депортувала Чечню з Чечні, й ось після того, як Чечня повернулася в Чечню, тепер уже єльцинська демократична (?!) Росія вторгається в Чечню, щоб ракетами й бомбами загнати її в Федерацію, оголосивши весь чеченський народ, який бореться за свою незалежність, збройними бандформуваннями, в той час як вона в цій історичній обстановці сама є бандформуваннями, — власне як була вона бандформуваннями і в минулому столітті, коли завойовувала вільний чеченський народ. Та що ж це за Федерація така, та що ж це за людиножерна її така Конституція, в ім'я яких найсучаснішою зброєю винищується народ, та що ж це за імперський дух такий, котрий із сатанинською люттю має знищувати впродовж століть дух іншого народу!
Та ще ж бо чуєш із уст президента Федерації, що Дудаев, мовляв, здійснює «геноцид чеченського народу». Це те самісіньке, як радянська пропаганда протягом півстоліття стверджувала, що жертви Катині — це жертви фашизму, ніяк не хотіла признаватися за свої власні фашистські жертви. А скільки десятиліть доведеться отак-от говорити про дудаєвський «геноцид чеченського народу»? Хіба сьогодні не видно, чий це геноцид?
До того ж — «во славу русских воинов»... Пам'ятається, й багатьом, звичайно, не забудеться, як на Різдво 1995 року закладався Храм Христа-Спасителя, знищеного більшовиками, що Храм закладався «во славу русских воинов», що цю акцію слід сприймати як покаяння, — в усякому разі про це говорив патріарх «всея Руси» Алексій II. А в цей час — на Різдво! — точилася кривава різня в Чечні, де, як стверджував один генерал, російські солдати — хлопчики років вісімнадцяти — гинули за неділиму Росію «с улыбкой на лице». Хай Господь милує від такої моторошної «улыбки на лице» за державного монстра, де цивілізованого життя нема нікому, отож хіба що й залишається вмерти «с улыбкой на лице». Так що ж це виходить: отой Храм Христа- Спасителя в Москві закладено не тільки в ім'я минулої слави російських воїнів, а й тих воїнів, які гинули на Різдво, коли закладався Храм, у знедоленій і вільнолюбній Чечні, які й тепер гинуть, то скільки ж цих загиблих юних життів потрібно, то що ж це за моторошне таке покаяння, яке сприймається за театралізований блюзнірський балаган на лаштунках і за лаштунками вчорашньої і сьогоднішньої російської історії?!
Пригадуєте, під час серпневого путчу 1991 року випадково в московському бронетанковому рейваху загинуло троє невинних молодих життів, і Єльцин на грандіозних похоронах-панахиді зі щирою сльозою в голосі просив простити, що — «я, ваш президент» не зумів уберегти душі гарячих патріотів. Артистично просив — і йому вірилось. І що це за країна така, у якій під проводом ГКЧП власні збройні сили під час путчу в серпні 1991 року штурмом ідуть на Москву, в якій президент у жовтні 1993 року громить власний парламент у Білому Домі, в якій за наказом президента в грудні 1994 року розв'язано громадянську війну у Чечні, де з однаковою суїцидальною люттю знищується як народ чеченський, так і народ російський?! І що це за Федерація така?! Якби від її імені та в ім'я її цілісності, то, очевидно, там можна було побачити військові формування татарів, башкирів, чувашів, бурятів, і т. д., але ж не видно там військових формувань цих народів, а видно лише російські збройні формування. То що — не болить цим народам так звана цілісність Федерації, а болить лише російському? То чому ж їм не болить, а російському так болить від імені всієї Федерації і за всю Федерацію, в чому природа цього потерпання за всіх? (Державін: «О Росс! — О род великодушный! О твердокаменная грудь!») Ох, ці прозорі границі прозорих камуфляжів — то начебто інтернаціональних, коли під прапором Варшавського пакту вводилися війська в Чехословаччину 1968 року, то в даному разі під прапором Федерації, а насправді тоді й тепер бачимо «щит і меч» Росії, яка будь-якими засобами прагне імперського самозбереження, до того ж іще безтямно пасталакаючи про права людини, а як то дотримуються права людини — видно по десятках тисяч трупів чеченців і росіян у Чечні.
Розгортаю московську газету від 16 лютого, читаю репортаж журналіста. «Через щель, прорезанную в ковре, которым закрыто окно, я наблюдал, как федеральная артиллерия в щепки разносит кварталы... суть новой методики борьбы с незаконными формированиями в Грозном, как я понял, сводится к тому, чтобы, проведя грамотную и сокрушительную артподготовку, внезапно войти с разных сторон в развороченный снарядами район... «Я столько чеченцев убил, что пальцев не хватит пересчитать», - весело говорил старший лейтенант Сережа... Но через два, три, четыре, восемь часов ожесточенных артиллерийских упражнений все равно становится невыносимо тошно и все-таки хочется заглянуть в это лицо, в эти глаза, чтобы понять: кто те люди, которых утюжат пушками круглые сутки?»
Як то казав Єльцин у серпні 199? року — простіть мене, вашого президента, що не вберіг ваше життя. Ось так він уберігає життя десятків тисяч — і чеченців, і росіян.
Як то мовилося при закладанні Храму Христа-Спасителя — в ім'я слави російських воїнів.
Як то говорилося тоді ж — акція покаяння.
А хіба в Чечні ще мало вбито? Коли ж буде покаяння за Чечню?.. Храм Покаяння-на-Крові...
IV. Здавалося б, О. Грибоедов... але й він — плоть від плоті середовища свого. Перебуваючи на Кавказі, веде «Путевой журнал 1819 года. Тифлис — Тавриз». «Надо видеть и слышать, когда он собирает здешних или по ту сторону Кавказа кабардинских и прочих князей; при помощи наметанных драгоманов, которые слова его не смеют проронить, как он пугает грубое воображение слушателей палками, виселицами, всякого рода казнями, пожарами; это на словах, а на деле тоже смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села — что же делать? — По законам я не оправдываю иных его самовольных поступков, но вспомни, что он в Азии, — здесь ребенок хватается за нож. А, право, добр...» Й то правда, куди вже добріший! І почерк у добряка Єрмолова той самісінький, що й у нинішніх добряків: «смиряет оружием ослушников, вешает, жжет их села, — что же делать?» Еге ж, як тоді, так і тепер, здається, цілковита безвихідь, інші методи (М. Бердяев: «в основании человеческого общения должна быть положена евангельская категория ближнего») чужі для розуміння, отож — що ж робити?! I так
