Похід Болбочана на Крим - Борис Монкевич

30 цвітня перший курінь Боогданівського полку заняв ст. Колпаково, яка становила граничний пункт на кордоні з Донщиною. Решта полку розташувалася в Дебальцеві.

На цьому закінчується вигнання більшовиків з Донецького водозбору.

З початком травня 1918 р. ні один ворожий жовнір не знаходився вже на території України.

Кровю і смертю відзначили свій шлях новітні Запоріжці. Народженні в найбільш трагічний мент нашого національного життя, вони ввесь час заховали в собі той гарт духа і ту віру в конечну перемогу над ворогом, які робили їх непоборними.

На цьому не кінчається їх історія. Описані події, це тільки початок тієї епопеї, якої ввесь тягар вони винесли на своїх раменах.

Вогонь саможертви був їх батьком, Україна — матірю, а безустанні розпучливі змагання їх колискою.

І ще не раз проходили вони вздовж і впоперек Україну і ще не раз дорогоцінна кров Запоріжців поїла спрагнену землю і ще не раз чорна земля ховала в своїх обіймах навіки заснувших лицарів.

Дуже багато шуму наробила у Київі й на цілій Україні справа т. зв. виступу полуботковців на початку липня, справа в значній мірі ще й досі не вповні вияснена. Справа ця виглядає в представленні офіціяльних українських чинників так. На київському розподільному військовому пункті зібралося коло 5.000 салдатів-українців, головна маса яких прибула з Чернігова, частина прибула з Пензи і з ріжних инших місць. їх хотіли відправити на фронт, але вони заявили, що не підуть, доки з їх не буде сформовано окрему частину — полк імени гетьмана П. Полуботка.[20] 4 липня на засіданні Ц. Ради член В. Ген. Ком. М. Полозов зробив позачергову заяву, в якій повідомив, що салдати, прибувши до Київа, "підлягли впливу з одного боку каторжан, жандармів і пристава, а з другого — недісціплінованих українських елементів, котрі умовляли їх не їхати на фронт, а залишитись тут у Київі, бо тут наш фронт, тут треба боронити волю України".[21] Ешалон став вимагати від Ген. Комітету, щоб той одягнув їх, обув, видав зброю, і тоді лиш, під укр. прапором, озброєні і сформовані як полк ім. Полуботка, вони підуть на фронт. "Ген. Ком. переконався, що люде цього еталону просто не хотять іти на фронт, прикриваючись лиш своїм українством". Член Укр. Ради військ, ден. Вротновський-Сивошапка додав, що до ешалону до Чернігова приїздили самостійники, обіцяли перевезти їх до Київа, озброїти і там залишити. Він рекомендував ужити супроти полуботковців як найрішучіших заходів.[22] Ухвалено було вислати до полуботковців цілу делегацію від Ц. Ради, щоб вона разом з В. Ген. Комітетом поїхала до полуботковців і "нейтралізувала їх недобрий настрій", як висловився Винниченко. До делегації вибрано Винниченка, Ковалевського, Шульгина, Сіасюкії, Діденка, Пугача і Левченка.

Делегація побувала у полуботковців і 17 липня доложила Ц. Раді, що полуботковці усі промови Винниченка і Петлюри зустріли дуже холодно, натомість приймали оплесками своїх проводирів прапорщика Майстренка і Гудієнка, котрі перед тим вже провадили агітацію серед Богданівського полку; що конкретні домагання полуботкопвців — одягнути, обути, дати лікарню.[23] Винниченко у своїм звіті сказав, що його вражіння таке, що полуботковці бояться їхати в неукраїнські частини і що вони перебувають під впливом агітації елементів, що "свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом". Нарешті виступив представник самих полуботковців козак Осадчий. Він заявив, що полуботковці мають одну ціль — боронити Україну, але ось вони вже четвертий день сидять без хліба, голі, босі, без офіцерів, без організації; "ми прохаємо, казав він, дати нам лікарську допомогу, бо люде хворіють, не маючи їжи. Просимо упорядкувати військову канцелярію, що для нас вельми необхідно. Нарешті просимо не забувати нас своєю порадою, присилати нам газети і літературу. Просимо навідуватись до нас, бо нас бояться, ніби ми якісь звірі, которжане, розбійники. Про нас наговорили Бог зна що, а ми ж люде, як всі. Просимо зняти з нас через пресу ту грязь, котру кинули на нас з радістю російські газети, і дехто з членів Генерального Комітету. Се для нас найважніще…"[24]

Після довгих дебатів Ц. Рада винесла постанову "закликати товаришів салдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дісціпліни, яка мусить керувати озброєною революційною демократією і в інтересі української національної справи запропонувати їм негайно виконати приказ Генер. Комітету і виступити до указаного Комітетом українського запасного полку".

Пройшло кілька день. Полуботковці не рухались. Щоб спонукати їх до від'їзду на фронт, 1-й укр. полк. ім. Б. Хмельницького виніс постанову, в якій заявлялося, що він "не вважає полуботковців за своїх братів, відмовлює їм всякої допомоги і радить негайно виконати наказ Ц. Ради". Тимчасом до Київа приїздили міністри, заключалася угода, наступило повстання большевиків у Петербурзі. Полуботковці сиділи в таборі на Сирці коло Київа і в с. Грушках і не спішили виконати наказ. 16 червня знову, відбулася нарада делегатів Ц. Ради, Богданівського