Похід Болбочана на Крим - Борис Монкевич

його історією в огляді українського військового руху.[37] 18 липня (старого стилю) 1917. р. вийшов наказ Корнілова про українізацію 34 корпусу, який складався з 104 і 153 піших дівізій і стояв під командою генерала П. Скоропадського, пізнішого Гетьмана України. Корпус тільки що перебув бої відомого "наступу Керенського" і відступив до м. Сатанова над Збручем. Згідно наказу, всіх старшин і салдатів великоросів малося передати до 41 корпусу, залишивши тільки українців, і потім поповнювати тільки самими українцями.[38] Так укомплектований корпус діставав офіціяльну назву "І. Українського Корпусу". Виділивши зі свого складу великорусів і жидів, корпус був переведений до Меджибожа на північнім Поділлю, де мав укомплектуватись і зорганізуватись.

Начальником штабу корпусу був призначений генерал Сафонов, командантом І. дівізії генерал Гандзюк, начальником штабу в їй полковник Капустянський; командантом II. дівізії генерал Клименко, нач. штабу генерал Крамаренко; гарматним інспектором — генерал Акерман. Українських поповнень зпочатку присилалося мало, але вони були, як признає командант корпусу, дуже добрі. Тяжче було зі старшинами, серед котрих було мало досвідченого боевого елементу, так що доводилось залишати й старшин-неукраїнців, цінних з військового погляду. Для поліпшення старшинського складу було влаштовано спеціяльні курси, які дали дуже добрі наслідки.[39]

Коло 1. жовтня українізація й реорганізація корпуса була закінчена. Старшини дістали українські відзнаки: погони з жовтими смугами по блакитному полю. Полки І. дівізії дістали спеціяльні назви: І Київський полк імени гетьмана Б. Хмельницького; II. Стародубський полк ім. гетьм. Скоропадського; ІІІ.Полтавський полк ім. гетьм. Сагайдачного; IV. Чернігівський ім. гетьм. Полуботка.[40] Командування корпусу стояло в тісному звязку з Військовим Секретаріятом Ц. Ради: генерал Скоропадський і полк. Капустянський двічи їздили до Київа в справах українізації корпуса. Генеральний секретарь військових справ С. Петлюра, як згадує свідок, "радо приймав інформації від полк. Капустянського, але сухо й обережно поводився з генералом Скоропадським."[41] Взагалі київські офіціяльні сфери ставились до ген. Скоропадського з недовіррям як до великого пана і бувшого офіцера царської гвардії. Боялися його популярности у війську і підозрювали в якихсь честолюбних замислах. Але самому українському корпусу не довіряли і з другого боку, вище російське командування вважало за не дуже зручне, що І. Український Корпус стоїть близько від Київа, і наказало йому вирушити на фронт на зміну VI. корпусу, котрий мав українізуватися в II. Український корпус. Але в І. Укр. Корпусі вже помічалися ознаки загального розстрою й упадку дісціпліни, і ген. Скоропадський вважав, що краще було би вивести корпус на фронт, щоб зберегти його від деморалізуючого впливу запілля.[42] Та тимчасом стався большевицький переворот. Влада в Київі перейшла до українських рук, хоч на перших порах доводилось фактично ділити її з большевиками. Серед старшин і козаків І. Українського Корпусу почалося хвилювання і хитання — куди йти? Чи на фронт, чи на Київ? Генеральний Військовий Секретаріят грав при тім якусь подвійну ролю, подиктовану, треба думати, недовіррям до особи команданта корпусу. Не вважаючи на протести ген. Скоропадського, на нараді Петлюри з головнокомандуючим Володченком було вирішено розєднати корпус: І. дівізію вислати на фронт разом з штабом корпуса, а II. вислати до Київа. Але І. дівізія прибувши на ст. Деражню, звідки мала їхати потягами на фронт, не схотіла туди їхати. В той саме час надійшли відомости, що збольшевичений 2-й гвар. кавалеристський корпус, покинувши фронт, іде на Київ, а большевицький головнокомандуючий прапорщик Криленко, який замінив собою замордованого в Ставці ген. Духоніна, наказував телеграмами Українському Корпусу йти на фронт. Тоді ген. Скоропадський рішив узяти на себе діло оборони Київа та замість іти на фронт, обсадив частинами обох своїх дівізій залізничні лінії Жмеринка-Козятин і Шепетівка-Козятин-Христинівка-Вапнярка і роззброїв ешалони 2-ої гвардінської дівізії й деякі другі збольшевичені частини, які загрожували Київу й українському урядові. Частини І. Українського Корпуса побільшувалися сотнями Вільного Козацтва і добровольцями, які охоче до нього вступали, як до українського національного війська. Корпус робився справжньою регулярною українською армією, яку належало б всіма силами піддержати й зберегти. Та Генеральне Військове Секретарство не тільки не дооцінювало ваги корпуса, а ще й ставилося до нього з недовіррям, особливо до його команданта ген. П. Скоропадського. Воно залишалося глухе до всіх його телеграм з проханням надіслати теплу зімову одежу, чоботи, залізні грубки — бо люде жили весь час в неопалених вагонах; навіть коли він висилав телеграми, щоб до частин корпуса було надіслано з Київа від українських національних організацій людей, які б могли паралізувати большевицьку агітацію, то й на це не було ніякої відповіді. Коли ж ген. П. Скоропадський поїхав сам до Київа, то виніс вражіння, що круги Ц. Ради не довіряють людям з вищого командного складу і думають опертись виключно на роботу в армії молодшого старшинства і отаманів-аматорів". Що до себе особисто, то він почував недовірря з боку цих кругів, хоч разом із тим і брак відваги усунути його від командування згори.[43] Коли виникло питання про призначення головнокомандуючого всіми силами України проти большевиків, то на цей відповідальний пост призначено було не генерала Кирея, талановитого гарматного інспектора, видатного бойового генерала — якого мали на увазі, і не ген. Скоропадського, а полковника Капкана, який вже й перед тим виявив не раз свою нездатність до скільки-небудь ширшої діяльности.

Помічаючії з боку українського політичного центру певного роду саботаж з огляду на свою особу, ген. Скоропадський рішив одійти від командування корпусом, щоб тим способом облегчити установлення більш нормальних відносин між українським політичним центром і тією збройною силою, на