Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Тоді ж з’являється чимало запозичень у російській музиці — як у салонній, так і в народній.

Гімн уже давно став одним із найважливіших офіційних символів держави. Виконувати гімни почали ще дуже давно, але тоді це були урочисті піснеспіви, що прославляли або вихваляли богів. У такому вигляді вони й проіснували аж до XVIII століття.

Першою державою, яка мала свій “національний гімн” — урочисту патріотичну пісню, що її виконують з нагоди різних урочистостей, — була Велика Британія. Ним стала знаменита пісня “Боже, бережи короля (королеву)”, автором її слів і музики вважають Генрі Kepi, вчителя музики з Лондона. Цікаво, що цей гімн, який уперше було оприлюднено 1774 року і ліг в основу гімнів багатьох країн, ніколи офіційно не затверджували; він навіть не має єдиного тексту і його виконують у декількох варіантах (залежно від того, особа якої статі перебуває на британському троні). По суті, цей гімн усе ж таки є неофіційним.

Ідея власного державного гімну з Великої Британії швидко поширилася по всій Європі. Зазвичай, в інших країнах за основу брали лише музику англійського гімну, а слова складали свої. На час першої публікації цієї пісні в Росії у 1813 році, з російським вільним перекладом А. Востокова, вона вважалася вже народною.

Спочатку ці урочисті пісні всюди існували як неофіційні, затверджувати їх на рівні монархів, урядів або парламентів стали значно пізніше.

У Росії наприкінці царювання Єкатєріни II у Петербурзі спочатку звучало: “Гром победы, раздавайся! Веселися, храбрый Росс!” Слова цього неофіційного гімну (нагадаємо, що офіційних тоді ще не було) склав Ґаврііл Дєржавін у 1791 році, а музику написав О. Козловскій на мотив доволі популярного тоді полонезу в музичному розмірі три чверті. Цей перший російський гімн був надзвичайно популярним, але він проіснував лише 25 років.

1816 року Алєксандр I, який після перемоги над Наполеоном вважав себе головним верховодцем доль Європи, вирішив у цієї Європи дещо “позичити” і видав указ про виконання мелодії британського гімну під час зустрічей імператора. Поет В. Жуковскій одразу ж написав слова на цю музику. Перші дві строфи “Височайше затвердженого” гімну Росії вперше вийшли друком у журналі “Сын отечества” за 1815 рік під назвою “Молитва русского народа”:

Зверніть увагу, що це ще не та пісня “Боже, Царя храни!”, яка нині відома багатьом як російський монархічний гімн. Відомий текст, що теж починався рядком “Боже, Царя храни!”, з’явився у 1833 році і без змін проіснував аж до 1917 року. Цей текст, як і для попереднього гімну, написав В. Жуковскій (саме від нього в Росії пішла традиція одному авторові кілька разів переробляти текст гімну), а музику написав придворний композитор А. Львов, який служив флігель-ад’ютантом імператора Ніколая I.

У 1833 році А. Львов супроводжував Ніколая I під час його візиту до Австрії та Пруссії, де імператора всюди вітали звуками англійського гімну. Імператор вислуховував мелодію монархічної солідарності без ентузіазму і після повернення доручив А. Львову як наближеному до ного музикантові скласти новий гімн. Наприкінці квітня 1834 року новий гімн був затверджений імператорським указом. Відтоді і з’явився гімн Російської імперії під новою назвою “Боже, Царя храни!”:

Як бачимо, мелодія перших двох російських гімнів була запозичена і лише третій став оригінальним. У радянських гімнах за традицією також не обійшлося без запозичень, але про це розповімо в розділі, присвяченому радянській пропаганді.

Авторами романсу “Вечірній дзвін” вважають Івана Козлова і Алєксандра Аляб’єва. Один — відомий російський поет і перекладач, інший відомий російський композитор. На момент написання романсу І. Козлов був сліпий, а А. Аляб’єв перебував на засланні в Сибіру.

Пісню Козлова-Аляб’єва можна почути скрізь, зокрема і в багатьох радянських і російських кінофільмах.

Проте насправді І. Козлов просто переклав відомий вірш англомовного ірландського поета Томаса Мура “Those Evening Bells”, який і став знаменитим “Вечірнім дзвоном”.

Вірші Т. Мура були доволі популярні в Росії, їх знали