Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча - Володимир Селезньов

Річ у тому, що відома популярна пісня “Валянки” має цікаву і давню історію. Почнемо з того, що це не російська, а... старовинна ромська танцювальна табірна пісня. Її популярність на початку XX століття була величезною. І саме в цей час у Росії не можна було знайти більш-менш відомої виконавиці, яка б не включала цю пісню до свого репертуару і не виконувала б її на своїх концертах. А найбільш іменитим виконавицям було надане почесне право записати популярну пісню про валянки на грамофонні платівки.

І першою це зробила відома на той час ромська співачка Настя Полякова. “Валянки” у її виконанні в 1913 році для грамофонних платівок звукозаписувальної фірми “Грамофон” майже миттєво розійшлися величезними накладами, поповнивши ряди найяскравіших шляґерів того часу.

Коли ж матриці, з яких штампували платівки з “Валянками”, були зношені, Н. Полякова знову записала цю пісню, але вже на іншій фірмі “Бека-Ґранд-Платівка” у Німеччині, яка постачала тоді свою музичну продукцію до Росії. У цьому легко переконатися, поглянувши на старовинні етикетки грамофонних платівок того часу.

З огляду на величезний успіх цього запису, роком пізніше фірма “Зонофон” здійснила новий запис популярної пісні, але вже з підзаголовком “Ах, ты Коля, Николай”. Щоправда, цього разу пісня звучала у виконанні не менш відомої співачки Ніни Дулькевич.

На початку 30-х років XX століття шляхи двох блискучих виконавиць російських народних пісень — Ніни Дулькевич і Лідії Русланової — перетнулися. Виявилося, що обидві співачки неодноразово виступали в одних і тих самих концертах. Проте тоді “Валянки” співала тільки Дулькевич, а в репертуарі Русланової цієї пісні ще не було.

Однак і це ще не кінець історії з піснею, популярність якої не змогла змести навіть революція. За радянських часів, а саме в 1939 році, солістка Великого театру, заслужена артистка Російської Федерації В. Макарова-Шевченко, у супроводі гітар записала пісню “Валянки” на грамплатівку Апрелівського заводу.

А що ж Л. Русланова? Вона записала цю пісню на грамплатівку лише під час Другої світової війни, в 1943 році. Щоправда, тут треба віддати належне яскравому і самобутньому талантові співачки, яка своєю неповторною творчістю продовжила життя цього знаменитого пісенного шляґеру. У підсумку пісня “Валянки” стала невід’ємною частиною пісенного репертуару Л. Русланової. Пісня користувалася незмінним успіхом і відтоді стала її “візитівкою”.

У такий спосіб старовинна ромська табірна танцювальна пісня отримала нову популярність як “російська народна пісня”, після того як Лідія Русланова включила її до свого репертуару в 40-х роках XX століття.

Відому пісню “Когда я на почте служил ямщиком” зазвичай вважають російською народною, хоча відомо, що в її основі лежить вірш Лєоніда Трєфолєва “Ямщик”, написаний у 1868 році.

Текст вірша Л. Трєфолєва не є оригінальним. Це переклад польського вірша “Листоноша” (1844 р.), написаного білоруським і польським поетом Владиславом Сирокомлею. Сюжет вірша оснований на реальній історії, почутій автором у містечку Мир (зараз Гродненська область, Білорусь). Випадок трапився з листоношею-білорусом на поштовому тракті Пєтєрбурґ — Варшава, за 70 верст від Мінська.

А ось переклад Л. Трєфолєва не відповідає історичній дійсності. На території Царства Польського пошту доставляв листоноша на коні, з сумкою і сигнальним ріжком, але аж ніяк не на санях із трійкою.

Ще один відомий російський романс “Ямщик, не гони лошадей” був створений на початку XX століття. Слова написав поет Ніколай фон Ріттер у 1905 році, на музику поклав композитор Яков Фєльдман у 1914 році. Чи справді російські прізвища у цих авторів? Романс став відомим широкому загалові з 1915 року як відповідь на романс “Гони, ямщик!”. Романс “Гони, ямщик!” написаний від імені жінки, яка пережила зраду коханого, і він не належить до широко відомих. Очевидно, саме тому не збереглося жодної інформації ні про його авторів, ні про історію його створення. А ось романс “Ямщик, не гони лошадей” набув у Росії великої популярності в 1910-ті роки.

Проте чомусь радянська влада побачила в самому жанрі романсу буржуазне мистецтво, яке мало відповідало народному духові, і ставилася до нього — до всього жанру — як до ворога, тобто знищувала. І справді, романс не прославляв ні трудових буднів, ні радянського патріотизму. Він погано уживався серед маршів і бравурних вихвалянь політичного режиму. Романс був лише вокальним камерним музично-поетичним твором, що зачіпав тонкі особисті духовні почуття людини, тобто те, що відкидали спершу радянські ідеологи.

І хоча сам жанр не був огулом заборонений, деякі твори все ж таки опинилися під забороною. Так, наприклад, у 1920 році були заборонені такі романси: “Гори, гори, моя звезда”, “Ямщик, не гони лошадей” та деякі інші, тобто ті, що не відповідали духові й прагненням нової радянської людини.

Рідко хто знає, що пісня “По Дону гуляет казак молодой” зовсім не донська козацька пісня, а є переказом шведської народної балади “Harpans Kraft”, що під пером російського поета і прозаїка Д. Ознобішина стала віршем “Чудная бандура”.

Вірш Д. Ознобішина “Чудная бандура” вперше був опублікований у 1835 році в журналі “Московский наблюдатель”. Напевне, ми ніколи не дізнаємося, як