Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Пояснення згаданого вище явища — що піхота оборонялася до загину навіть у вкрай безнадійних ситуаціях — теж пов’язане з російською психікою. Воєнній історії відомі дуже нечисленні випадки такої впертої витривалості, і демонстрували її первісні народи. Хоча до цього має стосунок політичний терор, але пояснення, мабуть, треба шукати у важкій боротьбі російського народу з природою. Із часом це виробило незбагненну для європейців здатність терпіти й витримувати нестатки, а також пасивну сміливість і фаталізм, який відігравав — і досі відіграє — свою роль і в політичному розвитку.
На особливу згадку заслуговує і феноменальна здатність росіян окопуватися. Це вони вміли, і скидалося на те, що бралися до лопати суто інстинктивно. Вони взагалі були майстрами саперної роботи.
Незважаючи на тривалий термін служби, російській піхоті не бракувало вад. Вогонь з автоматичної зброї й гвинтівок був вельми невлучним. Хоч чимало ворожих дивізій складалися з вояків, що походили з багатих лісом країв, військо не спромагалося успішно маневрувати й воювати в лісистій місцевості. Через брак компасів орієнтація завдавала труднощів, і ліс — союзник фінського бійця — породжував у росіян жах. Там лютувала «біла смерть», фінський партизан у білому маскоплащі. Утім найбільшою слабиною війська було невміння ходити на лижах. Хоч відповідне навчання й розпочалося одразу після початку війни, це мало що дало, адже годі за кілька тижнів навчитися техніки ходіння на лижах, а надто військової. Крім того, здебільшого бракувало належного зимового спорядження, але тут ми перебували в однаковому становищі.
Артилерія в царській армії була і з технічного, і з тактичного погляду елітним родом війська. Тепер рівень, зрозуміло, знизився через погану підготовку офіцерства. Але матеріально-технічна база відповідала вимогам часу. Це засвідчила дивовижно велика кількість сучасної швидкострільної й далекобійної артилерії, а також вочевидь невичерпні запаси боєприпасів. Крім полкової артилерії, яка належала піхотним частинам, і полка органічної легкої артилерії, здавалося, багато дивізій мають ще й додатковий важкий полк. До того ж росіяни могли в разі потреби використовувати й частину артилерійного резерву головнокомандувача.
Як я вже зазначав, техніка стріляння й тактика, зокрема на початку війни, була недосконалою і неоднорідною, а також погано узгоджувалася з діями піхоти. У перших боях на Карельському перешийку рідко ставалося так, що супротивник застосовував артилерію масованим і швидким перенесенням вогню. Однак упродовж січня росіяни домоглися в цьому неабиякого поступу, як і у влучності стріляння. Пануючи в повітрі, вони могли спокійно коригувати вогонь з аеростатів стеження і літаків зі встановленою відповідною системою. Вогонь коригували і з танків по радіо. Попри тактичні огріхи, саме величезна кількість артилерії становила основу бойових дій росіян на перешийку, але в тодішньому стані вона не відповідала вимогам маневрової війни.
У тому, що панцеротанкова зброя розчарувала ворога, немає жодного сумніву. Уже фінляндська місцевість унеможливлює масивні і глибокі рейди, передбачені російськими приписами. Натомість відбувалася тактична колотнеча з піхотою, але якою ціною! Уточнена загальна кількість знищених і захоплених танків сягнула 1600, тобто половини кількості машин, виставлених проти нас, або приблизно чверті всієї сучасної панцеротанкової техніки Червоної армії. Не варто забувати ще й про втрату 3000–4000 фахівців з політичним гартом і технічним вишколом. Але слід зазначити й те, що взаємодія панцеротанкової зброї з піхотою на пізнішій стадії війни набагато поліпшала. Вона — а насамперед 28- й 45-тонні танки, озброєні двома гарматами й 4–5 кулеметами — зробила вирішальний внесок у те, що ворогу врешті вдалося пробити наші лінії оборони.
Перед війною панувала думка, що військово-повітряні сили СССР перебувають на високому рівні. А тому ми підготувалися до величезної переваги росіян у повітрі, а також до руйнівних налетів і на військо, і на міста із заводами й фабриками, і на мережу комунікацій. Без них не обійшлося, але, як це часто стається, коли чекати найгіршого, побоювання були перебільшеними.
Виявилося, що військово-повітряні сили не мають літаків, які можна назвати сучасними. Принаймні машини, які брали участь у нападі на нас, були старішими й переважно належали до типів, що їх Совєтський Союз посилав до Іспанії під час громадянської війни. Останніми роками авіаційна промисловість не встигала за поступом у світі, тому що політичні чистки забрали з авіаційно-технічних інститутів і авіазаводів найкращі кадри. Це стосувалося й самих військово-повітряних сил, найвищі командувачі яких, генерали Алксніс і Хіпрін, зникли, як і багато фахівців по всій ієрархії. Так військово-повітряним силам було завдано удару, наслідки якого виразно оприявнилися під час Зимової війни.
Таким чином, бомбардувальна авіація вступилау війну, маючи на озброєнні, з одного боку, двомоторні машини моделей СБ-2 і ДБ-3 з літною швидкістю до 350 км/год, а з другого — чотиримоторні машини ТБ-3, швидкість яких не перевищувала 220 км/год. Що стосується штурмовиків і розвідчих літаків, вони набирали швидкість, лише трохи більшу за 300 км/год. А отже, зазначені тут типи були набагато слабшими, ніж тодішні винищувачі найновішої моделі, які зазвичай мали потужнішу зброю і літну швидкість близько 480 км/год. Краще оснащувалася винищувальна авіація, у якої була модель И-16 (430 км/год). Утім ці машини мали запас бензину лише на півгодинний політ, що не дозволяло їм охороняти бомбардувальників у далеких рейдах. Унаслідок цього кількість бомбардувальників, збитих на початку війни, була непропорційно великою. Згодом на винищувачах почали встановлювати додатковий бензобак. Великі втрати техніки спричинило і шаблонно-невправне маневрування пілотів, а також їхня нездатність ухилятися від зенітного вогню. Частка протиповітряної оборони у збиванні літаків сягнула 38 %, і — якщо брати крайній випадок — якось один-єдиний фінський винищувач упродовж кількох хвилин збив шість бомбардувальників з формації, що складалася з дев’ятьох машин.
Бази бомбардувальної авіації розташовувалися в Естонії, на околицях Ленінграда, в Олонецькій і Біломорській Карелії, і з цих районів можна було долетіти до кожного фінляндського населеного пункту. Таке розосереджене групування було вигідне з того погляду, що погода рідко унеможливлювала всі польоти. Сувора зима не завдала російській авіації жодних труднощів — навпаки, тепер їй став у пригоді досвід польотів в арктичному кліматі. А винятково ясна погода в січні й лютому призвела до того, що тил зазнавав більше бомбардувань, ніж це могло бути під час звичайних зим.
Незважаючи на шалену потугу
