Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

Тож на останній стадії війни нашою ахіллесовою п’ятою стало не матеріальне забезпечення, а нестача вишколеної живої сили. Фронт видовжився, усі наявні сили вже було кинуто на передній край, і військо виснажилося. Чи зможемо ми стримати ворога, доки весняне бездоріжжя подарує кількатижневий перепочинок? Скидалося на те, що на довгому фронті, який пролягав лісовою глушиною, це можливо. Але на головному войовищі, де обороноздатність доходила краю, відступ здавався неминучим. А що потім? Дедалі проблематичнішим видавалося те, чи зможуть західні держави надати нам допомогу, а коли розпочнеться очікуваний наступ німців на захід, ми зовсім лишимося наодинці. Доки армію не розбили й ми мали дипломатичного козиря потенційної інтервенції Заходу, найрозумнішим було намагатися покласти край воєнним діям. Наша незламна сила опору — головна передумова розв’язки, яка зберегла б незалежність країни і врятувала б нас від загибелі.

13 березня об 11:00, після 105-денних безперервних боїв, наші збройні сили цього разу завершили важке завдання. Назавтра я підписав наведений далі наказ, що його я адресував армії. Але, власне кажучи, я звертався в ньому до всього фінляндського народу, тому його було зачитано на радіо й почеплено на стінах усіх церков країни:

Солдати славетної фінляндської армії!

Між нашою країною і Совєтською Росією укладено мир, важкий мир, який віддає Совєтській Росії мало не кожне бойовище, на якому ви проливали свою кров за все те, що ми вважаємо цінним і святим.

Ви не хотіли війни, ви любили мир, працю й розвиток, але вас змусили до бою, і ви в ньому здійснювали подвиги, які століттями виблискуватимуть на сторінках історії.

Понад 15 000 з вас, із тих, хто пішов на війну, вже не побачить своєї домівки, а скільки ж назавжди втратили працездатність! Але й ви завдавали дошкульних ударів, і коли тепер дві сотні тисяч ваших ворогів спочили під студеним снігом чи втупилися розбитими поглядами в наше зоряне небо, це не ваша провина. Ви не відчували до них ненависті, не хотіли зробити їм нічого лихого. Ви лише дотримувалися суворого закону війни: вбивати чи бути вбитим.

Солдати! Я воював на багатьох бойовищах, але ще ніколи не бачив таких вояків, як ви. Я пишаюся вами, немов власними дітьми, пишаюся і північанином із сопок, і хлопцем з пог’янманських рівнин, карельських лісів, усміхнених савоянських перешийків, хлібородних нив Гяме й Сатакунти, гомінких березових гаїв Уусимаа й Варсинайс-Суомі. Я пишаюся жертвою і хлопця з бідної халупи, і заводчанина, і багатія.

Я дякую вам усім, офіцерам, унтерофіцерам і рядовикам, а надто хочу наголосити на саможертовній доблесті офіцерів запасу, на їхньому почутті обов’язку й на вправності, з якою вони виконували не властиве їм завдання. Тож їхня жертва відсотково найбільша у війні, але її принесено з радістю й несхитною готовістю.

Я дякую офіцерам штабів за їхні волю й невтомну працю і наприкінці дякую своїм найближчим помічникам, начальникові Генерального штабу і головному квартирмайстеру, командувачам армій і корпусів, командирам дивізій, які часто робили неможливе можливим.

Я дякую фінляндській армії, усім її родам війська, які у шляхетній борні робили героїчні вчинки від найперших днів війни, дякую за сміливість, з якою вони пішли на ворога, набагато дужчого за них, а й частково озброєного незнайомою зброєю, і витривалість, з якою вони вгризалися в кожну п’ядь рідної землі. Знищення понад 1500 російських танків і понад 700 літаків свідчить про подвиги, що їх часто здійснювали самотні чоловіки.

Я відчуваю радість і гордість, думаючи про фінляндських лотт та їхній внесок у війну — їхню жертовність і невтомну працю в різних царинах, яка вивільнила тисячі чоловіків, і вони змогли піти на передній край. Їхній шляхетний дух надихав і підтримував армію, подяку й пошану якої вони цілковито здобули.

На почесному місці в суворий час війни стояли тисячі робітників, які, часто добровільно, навіть під час повітряних налетів працювали за верстатами, виготовляючи матеріальні засоби для потреб армії, а також ті, хто невтомно під ворожим вогнем працював, фортифікуючи позиції. Я дякую всім вам від імені батьківщини.

Незважаючи на всю доблесть і жертовність, урядові довелося укласти мир на суворих умовах, що, втім, можна пояснити.

Наша армія була маленькою і не мала достатніх резервів та кадрів. Ми не наготувалися до війни проти великої держави. Коли наші відважні солдати боронили наші кордони, доводилося надлюдськими зусиллями придбавати те, чого бракувало, будувати лінії оборони, яких не було, намагатися домогтися допомоги, якої не надійшло. Доводилося закуповувати зброю й амуніцію в час, коли кожна країна гарячково готувалася до бурі, яка насувалася і тепер прокочується світом. Ваші героїчні вчинки викликали захват в усьому світі, але після війни, яка протривала три з половиною місяці, ми й досі лишаємося майже наодинці. Уся іноземна допомога обмежилася двома підсиленими артилерією й авіацією батальйонами на наших фронтах, де наші вояки, б’ючись день і ніч, не маючи змоги замінитися, мусили відбиватися від щоразу нових ворожих формацій, до краю напружуючи фізичні й духовні сили.

Коли буде написано історію про цю війну, світ побачить, які подвиги ви здійснили.

Без щедрої допомоги зброєю і амуніцією, яку надавали Швеція й західні держави, ми не змогли б стільки часу битися проти незліченних ворожих гармат, танків і літаків.

На жаль, цієї вишуканої обіцянки про допомогу, яку давали західні держави, не вдалося втілити в життя, бо наші сусіди, дбаючи про себе, не дозволили транзит війська.

Витримавши шістнадцятитижневі криваві бої без спочинку ні вночі, ні вдень, наша армія ще й сьогодні стоїть непереможна перед ворогом, який, попри жахливі втрати, лише кількісно зростав. Наш тил, у якому незліченні повітряні налети сіяли страх і смерть серед жінок і дітей, не похитнувся. Наші спалені міста і зруйновані села далеко за лінією фронту аж до західних кордонів є красномовним свідченням того, що довелося пережити цьому народові за останні місяці.

Наша доля важка, і нам доводиться залишати чужій расі, з інакшим світоглядом та інакшими моральними цінностями, землю, коло якої ми працювали з потом і мозолями впродовж століть.

Проте ми мусимо твердою рукою братися до будівництва, щоб на теренах, які в нас лишилися, поставити домівку для тих, хто став безпритульним, і дати всім кращі можливості для заробітку. І ми маємо, як і раніше, бути готовими боронити нашу меншу Вітчизну з такими самими рішучістю й міццю, з якими боронили неподілену Вітчизну.

Ми з гордістю усвідомлюємо,