Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм

1 лютого наступ розпочався на всьому фронті ІІ корпусу, з напрямом головного удару на Сумму. Артилерійний вогонь перевершив усе, чого зазнало до того наше військо. Те саме стосується й повітряних налетів за участю не менш як 500 літаків. Опівдні виїхали вперед танки, за якими пішла піхота під покровом димової заслони. Бій шаленів увесь день і подальшу ніч. Хоч ворог кинув у бій ще й підмогу, атаки було скрізь відбито.

Проте з’ясувалося, що то лише початок. По-справжньому великий наступ, теж спрямований на суммську ділянку, розпочався 6 лютого. Наступними днями фронт наступу розширився і в західному, й у східному напрямі. Росіяни вже навчилися «оркеструвати» взаємодію між різними родами війська. Про це свідчило, з одного боку, вправне узгодження артилерійного вогню з рухом піхоти, а з другого — високоточне керування цим вогнем з аеростатів і танків. А що росіяни не шкодували ні піхоти, ні танків, їхні втрати набували жахливих пропорцій. Бувало так, що чимало полків скупчувалися в невеликому районі, утворюючи щільну й нерухому масу, у якій навіть наші слабкі артилерійні обстріли лишали спустошливі сліди. Про масштаб втрат свідчить те, що протягом двох днів ми взяли в полон військовиків приблизно з двох десятків новоприбулих частин.

Новацією в тактиці наступу було те, що піхоту в багатьох місцях везли вперед на опанцерованих санях, які тягли танки, або на корпусі самих танків. Ще однією новацією стали вогнеметні танки, які били горючою сумішшю мазуту з гасом. Зокрема під Суммою й Тайпале, де військо тижнями недосипляло, скидалося на те, що досягнуто межі людської витривалості. Навіть з’ява танків, здавалося, не може розбуркати вояків. Не мали змоги відпочити й резерви, що їх кидали в одну критичну точку за одною.

Доти головний удар наступу було спрямовано на Виборзьку браму, насамперед на суммську ділянку. 11 лютого наступальні дії переросли в генеральний наступ, який охоплював увесь Карельський перешийок і з яким була пов’язана спроба обійти обидва наші крила по кризі Фінської затоки й Ладозького озера. Незважаючи на вклинення, які сталися в багатьох місцях, місцевим резервам вдавалося панувати над ситуацією. Однак надвечір не лишилося інших резервів, крім 5-ї дивізії на південному сході від Виборга і 21-ї дивізії у східній частині перешийка. Утім найтривожнішим підсумком бойових дій того дня було те, що ворог вклинився в лягденську ділянку, і, як виявилося згодом, це мало вирішальне значення.

Коли виявилося, що суммська ділянка — занадто міцний горішок для росіян, вони перемістили напрям головного наступального удару трохи східніше, на лягденську ділянку. Наступу передувала шалена артилерійна підготовка ста батарей, зосереджена на маленькому секторі, де вона розтрощила окопи й вогневі точки. Оборонці зазнали великих втрат і не змогли завадити танкам і піхоті вдертися на позиції. Перший ешелон одразу пішов на останню межу оборонних позицій — так звану опорну лінію, — а наступні хвилі наступу почали розширяти вклинення в обидва боки. Ми втрачали один опорний пункт за одним, аж поки ворог заглибився в наші позиції приблизно на кілометр. Тепер перед ним зоставалася лише слабка опорна лінія, на якій оборонялися останні резерви ІІ корпусу.

12 лютого атака тривала, але опорна лінія встояла. Щоб відновити рівновагу на лягденській ділянці контрнаступом, я підпорядкував 5-ту дивізію командувачеві армії. Проте їй довелося ще того самого дня заступити на суммській ділянці 3-тю дивізію. Тому контрнаступ відбувся лише силами полку, командир якого, полковник Полттила, дістав смертельне поранення. Частину втраченого терену вдалося відвоювати, але внаслідок ще одного вклинення на сусідній ділянці й шаленого російського контрудару цей район знову опинився в руках ворога.

3-тя дивізія, яка вже місяць перебувала на передовій і останні два тижні зазнавала безперестанного натиску, була цілковито виснажена й гостро потребувала негайної заміни. Щойно її заступили інші частини, вона 13 лютого пішла маршем до району на півночі від Виборга, щоб відпочити й поповнитися. У найкращому разі дивізія відновила б боєздатність за 8–10 днів. Це означало, що західна частина перешийка весь цей час лишатиметься без жодних резервів. А що розв’язка, поза сумнівом, мала статися на цій частині фронту, то 21-ша дивізія, яку лише частково встигли дислокувати на тайпальській ділянці, того самого дня дістала наказ послати один полк (62-й піхотний) у західну частину перешийка. Береговій обороні ще напередодні було наказано скерувати туди з міста Котка два окремих батальйони.

13 лютого росіяни свіжими силами здійснили ще одну атаку на опорну лінію лягденської ділянки. Спершу атаку було відбито, але коли близько п’ятдесяти танків добулися майже до лягденського роздоріжжя, ситуація стала критичною. Упродовж дня ворогові вдалося розширити первинне вклинення у східному напрямі. Водночас повітряні налети набули небаченої інтенсивності.

Щоб зблизька стежити за перебігом боїв, я проти ночі 14 лютого поїхав автомобілем на командний пункт ІІ корпусу, розташований у маєтку Саарела на півночі від Виборга. Там перебував і командувач армії. З’ясувалося, що корпус не має достатніх сил, щоб тримати під контролем пробій на лягденській ділянці. Два батальйони підмоги із 62-го піхотного полку, які мали прибути потягом зі сходу перешийка, запізнювалися, бо під Каарлагті було розбомблено колію. Існували сподівання, що третій батальйон, який у 30-градусний мороз їхав у відкритих автомобілях до Лейпясуо, у найкращому разі дістанеться туди опівдні, але без обозу. Два батальйони з Котки могли доїхати туди не раніш як назавтра вранці. Командувачеві корпусу вдалося назбирати у Виборзі шуцкорівський батальйон, і тепер його транспортували в автомобілях до Сумми. Ворог оперував дивізіями, а ми орудували батальйонами!

У вранішні години 14 лютого було втрачено залишки опорної лінії лягденської ділянки, але ворог ще не пройшов далі. Це дало нам змогу впорядкувати військо, щоб на півночі створити суцільний фронт на відкритій місцевості. Однак внаслідок вклинення довелося здати суммську ділянку, і ми відійшли з неї впродовж дня. 5-та дивізія дістала наказ відступати в повному складі на кілька кілометрів північніше, на межу Лейпясуо–Раямякі. Проте вона не мала фортифікованих позицій, і на неї годі було сподіватися. Отож провисання фронту ставило під загрозу всю оборону західного перешийка — і це в момент, коли на головному войовищі загальні сили наступальної армії ворога перевищили двадцять дивізій.

Того самого дня проти вечора я повернувся до Ставки, сушачи голову над тим, де взяти додаткове підсилення. З дислокованих на Східному фронті частин, операції яких вселяли чимало оптимізму, навряд чи можна було