Спогади. Том 2 - Карл Густав Еміль Маннергейм
Перший місяць війни був сповнений несподіванок, та не бракувало їх і впродовж другого, січня 1940 року. Я чекав, що ворог, не зволікаючи, широким фронтом кине своє військо у вирішальний бій на перешийку. Туди під’їхало підсилення для артилерійних і танкових частин, і було доповнено й відремонтовано транспортне сполучення. Однак визначальною ознакою всього січня стала позиційна війна, й епіцентр бойових дій перемістився на Східний фронт, де нові російські частини прямували назустріч загибелі.
Як було змальовано вище, у Ладозькій Карелії 168-ма й 18-та дивізії, першу з яких ворог підсилив 34-ю танковою бригадою, на початку грудня об’єдналися в Кітелі, де наші їх врешті зупинили. Обладнана польовими фортифікаціями, заслінна позиція на річці Коллаа обабіч Суоярвської залізниці все ще протистояла натиску ворога. Після масштабного перегрупування сил ІV корпусу його командувач, генерал-майор Геґґлунд, перед Новим роком дістав завдання перейти своїми дивізіями (12-ю і 13-ю) до вже довго планованого контрнаступу. На річці Коллаа залишили кілька батальйонів, від витривалості яких залежав успіх усієї операції.
Як я вже зазначав, спроби стягнути край «мішка» з півночі було зроблено ще в середині грудня. Проте внаслідок важкопрохідної місцевості, браку амуніції, лютого морозу та інших труднощів вони мали лише локальні успіхи. Утім головною причиною слабкого результату стало те, що ворог надзвичайно швидко зміцнив свої позиції, і, як з’ясувалося, атака їх без достатньої артилерійної підтримки призводить до занадто великих втрат. Первинний план наступу зазнав зміни, яка полягала в тому, що Геґґлунд згрупував свої сили трохи східніше, а саме на півдні та сході від Сюскюярві, щоб завдати удару по комунікаціях і запіллі ворога.
Ще перед Новим роком невеликим загонам вдалося перетяти підвізну дорогу 18-ї дивізії на шматку Уомаа–Кясняселькя поблизу озера Лаваярві й оточити частину ворожих сил, унаслідок чого вони опинилися в невеликих «мотті»[20]. Трохи згодом Уомаа було взято в постійне кільце і там створено фронт, що протистояв російській підмозі, яка прямувала зі сходу. Єдина підвізна дорога супротивника проходила тепер берегом Ладозького озера через Салмі до села Койриноя, але навіть на цей сполучний шлях щоденно напосідали маневрові частини берегової оборони. Крім того, він зазнавав обстрілу з боку пильного, розташованого на острові Мантсинсаарі берегового форту, який до кінця війни вистояв під атаками і з суходолу, і з повітря.
Наступ ІV корпусу почався 6 січня. Рухався він у бездоріжній і важкопрохідній лісистій місцевості, що сповільнювало транспортування важкої зброї та обозу. Після того як головні сили атакували 18-ту дивізію з тилу, а біля Койриної добулися на берег Ладоги, підвізні дороги обох ворожих дивізій було перетято. Кілька днів по тому наші завдали ще одного удару, і берегова ділянка аж до селища Піткяранта опинилася в наших руках. Доти наступ ішов відповідно до планів, і можна було припустити, що цілковито оточеному тепер ворогу доведеться невдовзі скласти зброю, а це вивільнить чималі сили на інші завдання. Але натомість почалися затяжні і специфічні бої, які на багато тижнів скували головні сили ІV корпусу.
Для зупинки чотирьох нових російських дивізій, які рухалися з боку Салмі й Кясняселькі, були лише слабкі окремі загони. Однак з оперативного погляду набагато небезпечнішим здавався натиск у районі Коллаа. У тій ситуації не було змоги знімати частини з ділянки на півночі від Ладоги — навпаки, там існувала потреба в підсиленні. У січні командування скерувало туди підмогу: полк і три окремих батальйони, а в лютому — кавалерійську бригаду, переформовану в лижні батальйони. У лютому вже повним ходом точилися вирішальні бої на Карельському перешийку, потребуючи всіх наших сил. А наприкінці січня нову, 23-тю дивізію, формування якої відбувалося тоді на основі 3-ї запасної дивізії, відрядили в резерв головнокомандувача до району Лоймола–Мууанто–Соанлагті–Суйстамо. Проте із цієї дивізії вирушив у дорогу лише один полк з недостатньою амуніцією.
Для здолання північнішої групи — 18-ї дивізії — було використано ту саму оточувальну тактику, яка допомогла перемогти на Раатській дорозі й під Суомуссалмі. Цю дивізію разом з її танковими бригадами теж було розтято на частини, які опинилися в приблизно десятьох мотті, але, на жаль, забракло сил, щоб здійснити такий само маневр проти 168-ї дивізії. Незважаючи на перетяті підвізні дороги, ворог наготувався до оборони, швидко окопавшись і спорудивши міцні опорні пункти. Кістяк їх становили танки — теж здебільшого обкопані, — а в центрі розташовувалася артилерія. Місцевість, яка складалася з порослих лісом пагорбів з відкритими й крутими схилами, добре прострілювалася і надзвичайно надавалася до такої оборони. Щоб захопити такі позиції, потрібні були і важка артилерія, і великокаліберні міномети, а, на жаль, ІV корпус не мав ні того, ні того.
Оточені сили спромагалися воювати далі: цьому сприяло безперервне повітряне постачання і наявність конини. Вони трималися цілими тижнями, а найбільшим з них, 168-й дивізії, вдалося вистояти аж до кінця війни. Постачання харчів цій дивізії супротивник намагався зорганізувати і кінними колонами, які прямували кригою Ладозького озера під прикриттям танків. Там ставалися специфічні нічні бої між колонами й фінськими частинами, дислокованими на острівцях перед Койриноєю. Попри нечисельний склад, їм вдавалося розбивати більшість постачальних колон, аж поки геть уся відважна залога островів за кілька днів до укладання миру полягла від атак з повітря й суходолу, здійснюваних переважальними силами.
Хай там як, а становище було надзвичайно тривожним і ненадійним. Щоб вивільнити частини для виконання нагальних завдань на інших ділянках фронту, я наказав командувачеві ІV корпусу форсувати атакувальні дії і негайно, докладаючи всіх зусиль, по одному ліквідовувати ці мотті. Попри холод і голод, росіяни й тут оборонялися з дивовижною впертістю. Однак усі їхні спроби вирватися з оточення наші частини відбили. З останнім мотті, у якому перебувала 18-та дивізія, вони впоралися аж наприкінці лютого. На бойовищі ми налічили 4300 вбитих, серед них двох генералів — це не враховуючи всіх тих, кого поховали сніг і праліс. Загальна кількість трофеїв перевищила всі попередні: 128 танків, 91 гармата, 120 автомобілів і тракторів, 62
