На землі кленового листу - Левко Лук'яненко
Підготовка до перенесення консульського відділу до будинку посольства змусила мене взяти на роботу людину, яка б зустрічала відвідувачів, повідомляла дипломатів про зустрічі, приймала пошту, відповідала на телефонні дзвінки до посольства — одне слово, відповідала б за організаційні питання. На цю посаду я прийняв громадянина України пана Анатолія Нікулу. На водія Ігоря Мазура поклав обов’язки господарника. Дружину Біляшівського Ганну згодом прийняв на посаду секретарки консульського відділу. Щоб звільнити дипломатів від механічної роботи, прийняв на посаду друкарки Мар’яну Нікулу, громадянку України. Міністерство про ці призначення я не повідомляв. З іншого боку, щоб пом’якшити взаємини з МЗС і не брати на себе великої відповідальності щодо майбутнього найманих людей, у наказах писав, що беру їх на роботу тимчасово.
* * *
17 вересня відбув довгу й нудну розмову з Вербенюком. Я наполягав на необхідності купити резиденцію для посла. Він твердив, що люди дали гроші на будинок посольства та оренду помешкань співробітників посольства. І якщо купувати резиденцію, то людей треба про це питати окремо.
Це був черговий викрутас, чергове намагання загальмувати справу організації посольства. Люди ж бо давали гроші на українське посольство в Канаді, і вони не визначали, що саме слід купити, а чого не слід. Якщо Президент України доручив мені представляти Україну в Канаді, то українці Канади — яв цьому не сумніваюся — довіряють мені використати їхні гроші на влаштування посольства на мій розсуд.
* * *
Того ж дня увечері був на прийомі у норвезького посла і поговорив з послами Голландії, Швейцарії та Румунії.
Голландський посол люб’язно цікавився становищем в Україні, зокрема процесом приватизації нашої економіки.
Посол Швейцарії видався мені дуже діловитою людиною. Він був трохи знайомий з історією України, а більше з історією Росії, і наша розмова точилася навколо формування нової геополітичної карти Центральної і Східної Європи у зв’язку з розвалом Російської імперії, звільненням середньоєвропейських держав з-під влади Москви та появою нової великої держави України. Він поділяв мої антиімперські настрої. Домовилися з ним про докладнішу розмову на наступному тижні у швейцарському посольстві. На прощання я подарував йому «Історію України» О. Субтельного англійською мовою.
З послом Румунії говорили про створення Балто-Чорноморської зони співробітництва, про Мінську нараду делегацій демократичних частин парламентів Білорусі, Естонії, Латвії, Литви й України 23–24 листопада 1990 року. Ідея, що лежала в основі зустрічі в Мінську, — організуватися для об’єднаної діяльності проти московського імперіалізму. Рівень досягнутої свободи дозволяв координувати окремі акції в ослабленні московської влади над нашими республіками. Потреба в цьому велика, бо російський імперіалізм — це не тільки структури влади Радянського Союзу на території наших країн, але й сила-силенна неорганізованих російських шовіністів, що, маючи різний статус на наших територіях, діють супроти наших прагнень до самостійності.
Відтоді минуло два роки, з них понад рік незалежного існування наших республік, і знову виявляється те, що вже не раз виявлялося в переломні моменти історії Російської імперії: величезна сила її організаційних зв’язків і грошей, якими імперія підтримує свою п’яту колону та неорганізованих російських шовіністів, розпорошених у різноманітних українських середовищах. Крім того, процес створення національних держав опинився в руках не націоналістів, а комуністів. У дні поразки заколоту 19 серпня 1991 року вони стали під національні прапори, але постійно оглядаються на Москву, залежать більше не від націоналістів-реформаторів, а від червоних директорів та голів колгоспів. У їхніх серцях не любов до своїх націй, а вигода від причетності до влади. Ось чому наша незалежність не гарантована. Невдача реформ або, точніше, відсутність реформ поглибила економічну кризу, породила суперінфляцію і катастрофічно знизила матеріальне становище простого народу. Народ почав сумніватися у перевагах незалежності. На цьому московська п’ята колона почала активізуватися, відроджувати свої агентурні комуністичні і псевдодемократичні партії. У неспроможності незалежних республік підняти життєвий рівень народу шовіністи знайшли новий аргумент на відродження Російської імперії. За цих умов виникає потреба повернутися до ідеї Балто-Чорноморської співдружності задля координації діяльності на захист демократії і національної свободи.
Посол Румунії Євген Поп весь час мене уважно слухав. Потім сказав:
— Мені подобається ця ідея. Невдовзі до Оттави приїде наш міністр оборони. Я запрошу вас на прийом, і ми зможемо поговорити на цю тему в ширшому колі.
Ми тепло попрощалися. Я подумав: чи знайомий Шандрук з ідеєю Балто-Чорноморської спільноти? Слід буде ввести його в це коло питань. Він же не просто перший секретар з економіки, він ще й член Української республіканської партії і політик широких інтересів.
* * *
На 18 вересня була призначена зустріч з членом парламенту Блаки та вхідчини в будинок канцелярії посольства на вулиці Меткаф.
Блаки — член Національно-демократичної партії (колишні соціалісти) і в тіньовому кабінеті займався енергетикою, в тому числі атомною. Міністр енергетики пан Еп їздив в Україну знайомитися з українськими атомними електростанціями, і мені цікаво було послухати критику з боку його опозиційного конкурента пана Блаки. Окрім того, я мав нагоду ознайомитися з його поглядами на низку інших важливих питань. Розповів йому про наше економічне законодавство і змалював вигідність розширення економічного співробітництва для обох сторін. Принагідно поцікавився у нього, чому Канада більше допомагає Росії, а не Україні? Чому в недавньому минулому Канада і США підтримували Горбачова, а не національно-визвольний рух уярмлених Москвою націй? Чому й тепер Канада і США більше підтримують СНД (Єльцина), а не Україну та інші нові незалежні держави?
Відповіді були в основному ті ж самі, що я їх чув уже багато разів від інших канадських (та й не тільки канадських) політиків: Горбачов керував державою. Хотілося, щоб на шлях демократії стала центральна влада. Не вірили в силу національно-визвольних прагнень республік СРСР. Друге: тепер підтримують не Україну, а Росію тому, що хочуть, аби в Росії демократизація продовжувалася, та й бояться її ядерної зброї. І ще одне. На Україну, Литву, Грузію в Канаді дивляться крізь призму взаємин з Квебеком. Він хоче відокремитися від решти Канади — це сепаратизм. Відокремлення України, Литви, Грузії — також сепаратизм. То якщо ми, мовляв, тут проти сепаратизму, то як же ми можемо підтримувати сепаратизм у Росії.
Я пояснював йому, що паралель тут не логічна, бо це явище зовсім різного порядку. Квебек не був державою до
